Популярное

(Лекційне заняття №10) Лекцію розраховано на 2 год.

10.1. Управління лізинговими відносинами

10.2. Управління відносинами концесії і франчайзингу

10.3. Управління факторинговими операціями та операціями форфейтингу

10.4. Інші сучасні форми залучення активів

• розрахувати грошові потоки по лізинговим операціям;
• знайти точку беззбитковості концесії;
• пояснити зміст факторингових і форфейтингових операцій;
• ознайомитись з змістом понять «толінг», «секьюритизація», «аутстаффінг».

Придбання майна виробничого призначення (транспортні засоби, виробниче обладнання, комп’ютерна техніка тощо) часто здійснюється із залученням комерційного або банківського кредиту, що звичайно погашається в розстрочку. Одержання обладнання для розширення та/або модернізації виробництва можливе й у порядку оренди. Оренда обладнання відома по крайній мірі з середньовіччя (наприклад, оренда судових якорів, Венеція ХІ ст.). В останні роки в промислово розвинених країнах стрімко розвиваються спеціальні види орендних відносин.

Саме за цими видами оренди закріпився термін «лізинг», який позначає вид підприємницької діяльності, що полягає в інвестуванні власних або залучених фінансових засобів шляхом придбання виробничого майна для наступної здачі його в оренду, або, більш широко, як спеціальний вид оренди майна виробничого призначення. Розрізняють два основних види лізингу – фінансовий та оперативний.

Фінансовий або капітальний лізинг передбачає повне повернення всіх витрат лізингодавця на придбання майна та його передачу для виробничого використання лізингоотримувачу. В кінці терміну орендар, в залежності від умов контракту, може викупити його по залишковій вартості.

Правила, прийняті у низці країн, передбачають деякі вимоги до умов лізингових операцій, в тому числі:

• правило обов’язкової мінімальної власної участі лізингодавця у фінансуванні угоди на рівні не нижче 20%;
• правило максимального терміну лізингу, згідно з яким цей термін має бути меншим за корисний термін життя обладнання.

Окремим випадком фінансового лізингу є зворотний лізинг, який передбачає продаж обладнання й отримання його назад у нового власника у порядку фінансового лізингу. Таким чином, разом з відмовою від права власності колишній власник обладнання отримує кошти для фінансування інших своїх потреб. Крім того, орендар має можливість скоротити податкові виплати, пов’язані з вартістю орендованого майна.

До оперативного лізингу відносять всі види оренди, які не є фінансовим лізингом. Оперативний лізинг характеризується короткими строками, що передбачає можливість неодноразової здачі обладнання в оренду. Право власності не переходить до орендаря. Нижче будемо обговорювати проблеми, пов’язані в основному з фінансовим лізингом. Основною метою управління фінансовим лізингом з позицій залучення підприємством позикового капіталу є мінімізація потоку платежів з обслуговування кожної лізингової операції.

Основу грошового потоку лізингу активу складають авансовий лізинговий платіж (якщо він оговорений умовами лізингової угоди) і регулярні лізингові платежі (орендна плата) за використання активу. Розрахунок загальної суми цього грошового потоку у сучасній вартості здійснюється за наступною формулою:

У розрахунковому алгоритмі, наведеному вище, вартість активу передбачається до повного списання в кінці терміну його використання. Якщо після строку використання активу, взятого в оренду на умовах фінансового лізингу або придбаного у власність, він має ліквідаційну вартість, то прогнозована її сума вираховується з грошового потоку.

У процесі управління фінансовим лізингом слід урахувати, що багато правових норм його регулювання в нашій країні ще не встановлені або розроблені недостатньо. У цих умовах слід орієнтуватися на міжнародні стандарти здійснення лізингових операцій з відповідною їх адаптацією до економічних умов нашої країни.

З огляду на існуючі тенденції до обмеження розмірів державних бюджетів у багатьох країнах та нестачу фінансових засобів на локальних ринках капіталів, доступ до традиційних джерел фінансування стає дедалі важчим. Тому повстає необхідність пошуку інших джерел фінансування інфраструктурних інвестицій. До таких джерел, насамперед, можна віднести: договори концепції ВОТ і концесії, використання приватного капіталу, супутні інвестиції, використання позик інфраструктурних банків та інші.

Виникнення комерційної концесії (франчайзингу) як форми ведення підприємницької діяльності бере початок у середньовічній Англії. Поняття „франшиза” в той час означало передачу прав від імені короля (звідси ж веде походження і термін „роялті” – від англійського „royal”, тобто „королівський”). В Україні часів Запорозької Січі (17-18 ст.) подібний тип відносин функціонував під назвою „домени”, термін роялті трактувався як „королівщина”. За економічним змістом найбільш близькими до цього значення терміну „франшиза” в сучасній Україні є ряд місцевих зборів (ринковий збір, збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг, збір за право проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей тощо), які являють собою плату за право чи дозвіл, надані муніципальною владою на певній території.

В іншій формі франчайзинг проявився в британській системі „пов’язаних домів”, яка використовувалась пивоварами у 19 ст. для підтримання потрібного обсягу продаж. В обмін на наданий кредит або оренду майна пивовар одержував постоялий двір як ринок збуту свого пива і алкогольних напоїв. Система „пов’язаних домів” виявилась ефективним комерційним механізмом та функціонує по сьогодні.

Дуже близьким по своїй суті франчайзинг (комерційна концесія) є до таких форм залучення приватного капіталу до регіонів як договори типу ВОТ (build – operate – transfer) та концесії.

Договір типу ВОТ являє собою таку форму фінансування інвестицій, за якої приватна фірма (найчастіше – міжнародний фінансово-будівельний консорціум) зобов’язується забезпечити фінансові засоби, побудувати та використовувати певні об’єкти або обладнання, що належать до місцевої інфраструктури, протягом певного проміжку часу. Під час цього періоду орган місцевого самоврядування виконує регуляційно-наглядову роль. Інвестиції на основі договорів типу ВОТ запроектовані таким чином, аби приносити доходи, що покриють інвестиційні та операційні кошти, а також забезпечать рівень прибутку, зазвичай у розмірі 15-20%. Після закінчення строку договору дані об’єкти або обладнання передаються органові місцевого самоврядування. Концесія є старшою формою концепції ВОТ, відомою вже декілька століть.

Концесія (від лат. Concessio – дозвіл, уступка) представляє собою договір на здачу в експлуатацію на певних умовах природних багатств, підприємств та інших господарських об’єктів, що належать державі або муніципалітетам з метою забезпечення суспільних потреб, на платній та строковій основі.

Предметом концесійних угод можуть виступати природні ресурси; окремі види господарської діяльності, що складають державну монополію; об’єкти державної або муніципальної власності. У відповідності до законодавства України ці предмети можуть використовуватись у таких сферах господарської діяльності як водопостачання, відведення та очищення стічних вод; надання послуг громадським транспортом; збір і утилізація сміття; надання послуг, пов’язаних з поставленням до споживачів тепла; будівництво та експлуатація автомобільних доріг, інших дорожніх споруд; будівництво та експлуатація шляхів сполучення; будівництво та експлуатація вантажних і пасажирських портів, аеропортів; надання послуг у сфері кабельного телебачення, послуг зв’язку та ін.

Вчені відносять концесію до прийомів залучення й інвестування капіталу і визначає її як здачу власником певних об’єктів в експлуатацію іншим фірмам. На відміну від оренди, основною метою концесії є не одержання поточних доходів, а розвиток об’єкта, котрий здається в концесію. Як правило, прийом використовується державами, які здають в концесію підприємства, території чи угіддя, але аналогічні дії можуть здійснюватись і на рівні підприємств. Строк дії концесійної угоди, що приймається сторонами і фіксується в договорі, може знаходитись у межах від 10 до 50 років. На сьогоднішній день концесія та споріднені з нею договірні форми використовуються більш ніж у 120 країнах світу.

Комерційна концесія (франчайзинг) – це фінансово-економічні відносини, що полягають в наданні однією стороною (як правило, більшим підприємством) іншій прав на використання певних нематеріальних активів і комплексу специфічних послуг, пов’язаних із цими правами, в обмін на разову грошову винагороду та/або періодичні грошові виплати (роялті) на засадах партнерства та взаємовигідних умовах.

Економічна оцінка концесій включає в себе знаходження точки ефективності контракту. Ця точка символізує такий момент t, коли розмір надходжень від роялті ∑Rlі стає рівним витратам власника на продаж та поширення франшизи ∑Вф-ра, які включають в себе:

• витрати на рекламу;
• пошук та попередній аналіз потенційного користувача;
• навчання персоналу франчайзі;
• консультації;
• фінансову підтримку тощо,

і може бути виражена формулою:

Дещо більш ускладнений підхід до оцінки точки ефективності комерційної концесії пропонує британський вчений М. Мендельсон. Згідно з його дослідженнями, основним джерелом доходу на початковому етапі розвитку є першочергові виплати; пізніше основну роль починають відігравати поточні платежі.

Графік, зображений на рис. 41 демонструє, як можуть зростати витрати на утримання мережі при переході від одного етапу до іншого (представлена лише невелика кількість етапів). На кожному етапі створюються умови для подальшого розширення організації, одночасно зростає обсяг поточних платежів в результаті зростання прибутків по мірі того, як вона (організація) досягає оптимальних розмірів. Чисельність персоналу головної компанії, необхідного для роботи з мережею, не суттєво зростає в залежності від того, чи складається вона з 5 або 25 операторів. Та сама кількість працівників може управляти й більшою за масштабами мережею. Графік ілюструє той факт, що на ранніх етапах власникові необхідний додатковий оборотний капітал, щоб фінансувати першочергові витрати, доки вони не почнуть окупатися. В дійсності строк, протягом якого досягається ця окупність, може скласти 3-5 років (мається на увазі окупність тільки операцій концесії, без урахування власної діяльності головної фірми).

Рис. 41. Динаміка витрат і доходів в процесі розвитку концесійної мережі.

На сьогоднішній день ціна франшизи, яку пропонують іноземні компанії-франчайзери, варіюється у межах 10-200 тисяч доларів (наприклад, першочергові інвестиції франчайзі у заклади харчування можуть скласти порядку 10-50 тис. дол.., вартість франшизи сучасної АЗС складає мінімум 150 тис. дол..). Що стосується суми щомісячного роялті, то вона залежить від багатьох факторів і може бути встановлена як у відсотковому відношенні до прибутку (8-40%), так і у вигляді грошової премії (в середньому близько 500 доларів).

Факторинг (від англійського factor – агент, посередник) – це придбання банком або спеціалізованою .факторинговою компанією грошових вимог постачальника до покупця та їх інкасація за певну винагороду.

Механізм здійснення факторингових операцій передбачає такі дії:

• придбання факторинговою компанією (фактор-фірмою) платіжних вимог до покупців у своїх клієнтів на умовах негайної оплати клієнту 80 - 90% вартості відфактурованих поставок;
• оплату в строго визначений термін іншої частини вартості з відрахуванням комісійних та відсотків за кредит, незалежно від надходження виручки від покупців. Платіж, який надходить потім від покупця, повністю зараховується на рахунок фактор-компанії.

В умовах міжнародних відносин кредитний ризик постачальника особливо зростає при постачанні товарів на експорт, що пов’язано з більшими труднощами оцінки платоспроможності іноземних клієнтів, тривалішими строками документу та товарообігу, факторами політичної нестабільності в країнах-учасницях цих відносин.

Специфіка міжнародного факторингу полягає у тому, що при роботі з експортером факторингова компанія, як правило, укладає угоду з факторинговою компанією країни імпортера та передає їй частину своїх функцій. У свою чергу, вона виконує роботу, пов’язану з дорученнями іноземної факторингової компанії. Такий зустрічний факторинг має назву взаємного або двофакторного. Його переваги зумовлені тим, що для кожної з компаній, які обслуговують імпортерів, боргові вимоги є внутрішніми, а не зовнішніми. Це значно спрощує процедури визначення кредитоспроможності імпортера, страхування ризиків, інкасування бонових вимог та ін.

Наприкінці 50-х років ХХ сторіччя виник новий тип фінансово-кредитних відносин – форфейтинг (від французького a` forfeit – відмова від прав). Ця операція одержала розповсюдження у зовнішній торгівлі, де вона послугувала важливим стимулюючим фактором розвитку. Відмітимо, що немає жодних вагомих причин, що заважають її застосуванню й у внутрішньодержавній торгівлі.

До форфейтингу долучаються при продажу якого-небудь великого об’єкту (комплект обладнання, судно, підприємство, велика партія товару тощо). Покупець (імпортер) купує товар в умовах, коли у нього немає відповідних грошових ресурсів. Разом з тим, продавець (експортер) також не можу відкласти отримання грошей на майбутнє й продати товар у кредит. Протиріччя вирішується наступним чином. Покупець виписує комплект векселів на суму, рівну вартості товару плюс відсотки за кредит, який ніби надається покупцеві продавцем.

Строки векселів рівномірно розподілені у часі. Звичайно передбачаються рівні інтервали часу (півріччя) між платежами за векселями. Продавець одразу ж після одержання портфелю векселів обліковує його в банку без права обороту на себе, отримуючи гроші на самому початку угоди. Таким чином, фактично не сам продавець кредитує покупця – кредит повністю надається банком. Банк, форфейтуючи угоду, бере весь ризик на себе. Отже, операція форфейтингу пов’язує інтереси продавця, покупця й банку. В якості четвертого агента угоди іноді виступає гарант-банк покупця, що гарантує погашення заборгованості по векселях.

Послідовність погашення векселів можна розглядати як потік платежів. Сукупні витрати покупця з урахуванням фактору часу дорівнюють сучасній вартості цього потоку. Сума векселя може бути одержана двома шляхами:

а) відсотки по кредиту нараховуються на залишкову суму боргу. Для цього варіанту сучасна величина платежів по векселях складе:

Коефіцієнт коригування визначається як:

б) відсотки нараховуються на суму погашення основного боргу за векселем:

Найбільш цікавою і практично важливою є залежність сучасної вартості витрат від кількості послідовно погашених векселів п. Нескладно помітити, що за одних комбінацій вихідних параметрів операції (і, d, t) значення W може зростати, за інших – падати. Більш того, при деяких співвідношеннях параметрів існує така кількість векселів, за якої сукупні витрати покупця стають мінімальними. Суворий аналітичний підхід для визначення оптимального п призводить до громіздких математичних виразів. Простіше розрахувати ряди показників для заданого набору параметрів і обрати оптимальне значення п.

В останні десятиліття у світі з’явились багато альтернативних форм залучення капіталу, серед яких варто виділити толінг (залучення оборотного капіталу – сировини, матеріалів тощо), секьюритизацію (залучення фінансового капіталу), аутстаффінг (залучення людського капіталу) тощо.

Толінг, або виробництво продукції з давальницької сировини, одержав широке поширення у світовій економічній практиці й узаконений Всесвітньою торговельною організацією (ВТО) як одна з форм міжнародного поділу праці.

Передумовами тому послужили супутні толінгу економічно привабливі фактори, включаючи гнучкість варіантів розрахунків при переробці давальницької сировини. Нині у світовий і вітчизняний комерційний оборот міцно ввійшло поняття “толінгові операції”, що відбуває від англійського слова “tolling”, дослівно означаючого оплату за послуги з переробки давальницької сировини цією же сировиною. У широкому ж змісті слова під толінговими операціями розуміють порядок організації виробництва з переробки давальницької сировини, способи реалізації готової продукції, виготовленої із цієї сировини, умови й форма розрахунків за послуги з переробки.

За даними економічної статистики, застосування толінгових схем найбільш поширене в харчовій, текстильній, швейній, фармацевтичній, хімічній галузях промисловості, у кольоровій і чорній металургії. Прикладом можуть служити толінгові операції на ринку цукру. Тільки в Європі існує кілька десятків заводів по переробці цукру-сирцю в білий цукор (наприклад, у Франції, Португалії, Фінляндії, Великобританії). Близько 20 аналогічних заводів, що переробляють тростинний цукор, розташовано в США. Стійко й широко практикується толінг як форма міжнародної кооперації, що здешевлює вартість металу, в алюмінієвій промисловості. Так, за даними газети “Коммерсантъ” по толінгових схемах працює 11 алюмінієвих заводів Росії, а також біля половини виробничих потужностей легкої й хімічної промисловості, 60% цинкової й мідної галузей кольорової металургії. Необхідно відмітити, що сьогодні й багато вітчизняних підприємств, що діють у переробних галузях промисловості, при організації процесу виробництва готової продукції поруч із власними оборотними засобами (сировиною, матеріалами, що комплектують) досить широко використовують приналежні стороннім підприємствам і організаціям сировинні ресурси, іменовані в повсякденному комерційному обороті давальницькою сировиною. Названим видом сировини вважаються сировина, матеріали, продукція, передані їхніми власниками без оплати, на договірній основі, підприємствам-переробникам для виробництва готової продукції шляхом переробки, обробки, технологічної доробки, розливу підакцизних товарів. До об’єктивних причин поширення й використання толінгу на пострадянському економічному просторі відносяться: дефіцит власної сировини за наявності потужного комплексу переробних підприємств; відсутність в останніх оборотних коштів, достатніх для придбання необхідної кількості сировини; соціальний тиск із боку не завантаженого роботою виробничого персоналу переробних підприємств; реальна загроза згортання й припинення виробництва в деяких галузях промисловості.

Залежно від асортиментних груп давальницької сировини можна виділити найпоширеніші види толінгових схем:

• переробка на давальницьких умовах підакцизних видів мінеральної сировини;
• переробка на давальницьких умовах мінеральної, хімічної, фармацевтичної сировини;
• виробництво на давальницьких умовах продукції легкої промисловості, у першу чергу виробів швейного виробництва;
• переробка й виробництво на давальницьких умовах підакцизної продукції;
• переробка на давальницьких умовах сільськогосподарської сировини й виробництво харчової продукції.

Визначень секьюритизації існує багато, але сутність її в класичному вигляді незмінна – це фінансування шляхом перетворення неліквідних активів у високоліквідні папери. Класична схема секьюритизації досить складна. Ініціатор секьюритизації, якого називають оригінатором, передає свій неліквідний актив, на умовах “дійсного продажу” або застави спеціально створеній для секьюритизації компанії (Special Purpose Vehicle, SPV). SPV засновується, як правило, в офшорі, що робиться не тільки з податкових, але й з наглядових міркувань: необхідний законодавством офшорних зон розмір власного капіталу, ліквідних коштів мінімальний, розмір організаційних та інших видатків теж невеликий. Крім того, будучи резидентом офшорної зони, SPV не підпадає під регулювання відповідних органів країни оригінатора. Після виконання ряду необхідних формальностей SPV випускає спеціальні цінні папери (Asset-Backed Securities, ABS), забезпечені неліквідним активом оригінатора, або бере від свого імені банківські кредити для оригінатора. Усталені схеми секьюритизації крім власне продавця, покупця й різних консультантів, припускають велику кількість додаткових учасників угоди, таких як страховики, гаранти й інші. У результаті ризик кожного учасника угоди розпорошується, що дозволяє оригінатору залучати кошти дешевше, ніж по корпоративних облігаціях.

Приватним випадком секьюритизації є так звана «синтетична секьюритизація», або німецька модель секьюритизації. До відмінних рис цієї моделі секьюритизації відноситься, насамперед, те, що це інструмент балансового фінансування, тобто активи залишаються на балансі (при класичній англосаксонській секьюритизації активи виводяться поза баланс). По-друге, немає необхідності в створенні спеціальної компанії (SPV/SPE), і по-третє, основною метою синтетичної секьюритизації є хеджування кредитних ризиків, а традиційної – одержання більш дешевого фінансування. Синтетичною секьюритизація називається через використання кредитних деривативів (своп дефолту по кредиту, ноти, пов’язані із кредитом) з метою хеджування процентних ризиків. Через відсутність необхідності в SPV і видатків на юридичні процедури по її створенню синтетична секьюритизація іноді виходить дешевше класичної.

Схема секьюритизації несе значні вигоди як для оригінатора, так і для інвесторів, забезпечує достатній рівень захисту від ризиків.

Коли у серіалі «Не родись вродливою» Катя Пушкарьова та Андрій Жданов засновують фірму «Ніка-Мода» з мінімальним розміром статутного фонду і штатом у три особи, передають їй у заставу компанію «Zimaletto», яка знаходиться на межі банкрутства, і від імені «Ніка-Моди» беруть у банків кредити для «Zimaletto», – перед нами один з прикладів секьюритизації.

Щоправда, оскільки серіал є «клоном» колумбійського проекту «Бетті-опудало», а законодавство Колумбії дещо відрізняється від російського в плані закріплення й описання процесу секьюритизації, у фінансистів та юристів виникли деякі претензії до сценаристів «Не родись вродливою» щодо правильності висвітлення цього процесу, але це вже тема для іншої розмови.

Управління персоналом як активом сьогодні стає усе більше важливою складовою успішного розвитку підприємства. Чим кваліфікованіші співробітники, чим краще організований робочий процес, тим у компанії більше шансів вийти на лідируючі позиції на ринку. Однак кадри, особливо у великій фірмі, досить витратна стаття бюджету, це:

• виплата заробітної плати;
• платежі по соціальних податках;
• ведення кадрового документообігу;
• витрати на розробку стратегії мотивації персоналу;
• навчання й атестація співробітників;
• наймання персоналу за допомогою кадрових агентств;
• витрати на рішення трудових суперечок.

У наш час існує така послуга, як аутстаффінг, або лізинг персоналу, покликана допомогти керівникові вирішити проблеми, що виникають при роботі з кадрами, скоротити ймовірність виникнення ризиків і адміністративні видатки, які несе компанія. Суть цієї послуги полягає в тім, що кадрове агентство виступає в ролі провайдера або формального роботодавця.

У штат агентства переводяться співробітники підприємства, яких воно потім винаймає для виконання тих самих робіт. Крім того, є ще одна серйозна перевага: весь соціальний блок зобов’язань роботодавця бере на себе провайдер.

Лізинг персоналу з’явився ще в 70-х роках минулого століття в Сполучених Штатах Америки й на сьогоднішній день за кордоном є досить розповсюдженим видом послуг, які надають кадрові агентства. Є провайдери, що вибрали цей вид роботи на ринку персоналу в якості профілюючої. Сьогодні, за статистичним даними, тільки в США налічується близько 2000 компаній, що пропонують послуги лізингу персоналу, і цей ринок приростає на 35% щорічно. Тенденції розвитку ринку персоналу в Україні показують, що до послуг аутстаффінгу сьогодні прибігає усе більше вітчизняних компаній, особливо в тих випадках, коли немає можливості чітко прогнозувати розвиток бізнесу. В умовах вітчизняної економіки в аутстаффінгу з’являється ще одна істотна перевага: укладаючи договір про лізинг співробітників, а не приймаючи їх у штат, замовник одержує можливість зберегти статус малого підприємства з усіма витікаючими звідси податковими й іншими пільгами. При розробці політики управління привабленням інвестиційних ресурсів необхідно враховувати можливість застосування того чи іншого альтернативного механізму залучення активів. Правильно підібраний фінансовий інструментарій дозволить не тільки знизити вартість залучуваних інвестиційних ресурсів підприємства, але й мінімізувати інвестиційні ризики компанії.

• Бланк И.А. Основы инвестиционного менеджмента. – К.: Эльга-Н, Ника-Центр. – Т.2. – 2001. – 512 с. (Раздел 6, Глава 17, §17.4, с. 299-313)
• Четыркин Е.М. Финансовая математика: Учебник. – 4-е изд. – М.: Дело, 2004. – 400 с. (Главы 13-14, с. 289-318)
• Рогальська Н.Г. Організація управління підприємством на основі комерційної концесії: Дис… канд. ек. Наук: 08.06.01. – Херсон, 2006. – 220 с. (Розділ 1, с. 14-67)
• Фабоцци Ф. Управление инвестициями: Пер. с англ. – М.: ИНФРА-М, 2000. – ХХVIII, 932 с. (Глава 25, с. 615-647)