Курс лекцій «Фінансове посередництво»

Фінансове посередництво

Опорний конспект лекцій для студентів денної та заочної форм навчання спеціальності 050104 «Фінанси»

Укладач: Доц. Рогальська Н.Г.

ВСТУП

Мета викладання дисципліни "Фінансове посередництво" полягає в наданні студентам необхідних теоретичних і практичних знань про суть, мету і принципи фінансового посередництва, його методологічні системи та методичний інструментарій. Особливого значення набуває знайомство із сучасними методами оцінки та прогнозування фінансового ринку, оцінки ефективності діяльності фінансових посередників.

В умовах ринкової економіки України зростає необхідність прискореного утвердження і розширення фондового ринку, підвищення його ролі в залученні інвестицій та перерозподілі капіталу в національній економіці, забезпечення випереджаючого розвитку вторинного ринку й ринку корпоративних цінних паперів, освоєння емісії середньо- і довгострокових цінних паперів цільового інвестиційного призначення.

Завдання вивчення дисципліни:

• Засвоїти основні поняття, терміни, закономірності фінансового посередництва.

• Ознайомитись із сучасними методами оцінки та прогнозування фінансового ринку.

• Набути навичок самостійного аналізу та прийняття рішень.

Дисципліна "Фінансове посередництво" дає системне уявлення про сутність і зміст основних законів і категорій одного з найважливіших напрямів фінансових послуг – фінансового посередництва.

При вивченні дисципліни "Фінансове посередництво" необхідні знання з дисциплін "Інвестування", "Інвестиційний менеджмент", «Банківські операції», "Фінансовий менеджмент", "Фінанси" та загальноосвітніх дисциплін.

ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ "ФІНАНСОВЕ ПОСЕРЕДНИЦТВО"

(для спеціальності 050104 «Фінанси»)

1. Концептуальні основи діяльності фінансових посередників	10	2	-	8
2. Математичний апарат і методичний інструментарій діяльності фінансових посередників	10	-	1	9
3. Банк як суб'єкт фінансового посередництва	11	2	1	8
4. Інвестиційні установи як суб'єкти фінансового посередництва	11	2	1	8
5. Фондова біржа як суб'єкт фінансового посередництва	11	2	1	8
6. Фінансове посередництво на валютному ринку FOREX	11	2	1	8
7. Договірні ощадні інститути як суб'єкти фінансового посередництва	11	2	1	8
8. Концепція аутсорсингу і вузькопрофільні фінансові посередники	11	2	1	8
9. Інші послуги сучасних фінансових посередників	10	2	1	7
10. Основи ризик-менеджменту у діяльності фінансових посередників	10	-	1	9
Підсумкове заняття (тестування)	2	2	-	-

Тема 1. Концептуальні основи діяльності фінансових посередників

(Лекційне заняття №1)

Лекцію розраховано на 2 год.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1.1. Поняття фінансового посередництва

1.2. Функції фінансового посередництва

1.3. Структура фінансового ринку

1.4. Класифікація фінансових посередників

Після вивчення теми студент зможе:

• пояснити сутність термінів «фінансові послуги», «фінансове посередництво»

• перелічити основні задачі фінансового посередництва

• описати основні елементи фінансового ринку

• назвати типи фінансових посередників

У розвиненому суспільстві фінансові послуги мають не менше значення, ніж виробництво. Найбільш динамічно розвивається та частина сфери послуг, яка пов'язана із задоволенням потреб суспільного виробництва: фінансово-кредитне обслуговування, страхові послуги, інформаційне і бухгалтерське обслуговування. Для проведення політики, спрямованої на сприяння розвитку фінансового посередництва, необхідно обґрунтувати роль фінансових посередників у сучасній економіці.

Для цього у темі 1 запропоновано вивчення сутності, функцій і класифікації фінансового посередництва в ринковій економіці.

1. Поняття фінансового посередництва

Фінансове посередництво (financial intermediation) як окремий специфічний вид економічної діяльності виділяється всіма сучасними економістами.

За визначенням відомого американського економіста Ф. Мишкіна, фінансове посередництво – це процес непрямого інвестування, за якого фінансові посередники позичають кошти в тих, які їх заощадили, і, в свою чергу, надають позики іншим.

Таке визначення не є цілковито повним, оскільки фінансові посередники не лише надають позики (позики надають, як правило, лише банківські установи), а й вкладають кошти в корпоративні права та інші цінні папери, а також надають інші фінансові послуги.

Таким чином, поняття «фінансове посередництво» тісно пов'язане з поняттям «фінансової послуги». У розвиненому суспільстві фінансові послуги мають не менше значення, ніж виробництво. Найбільш динамічно розвивається та частина сфери послуг, яка пов'язана із задоволенням потреб суспільного виробництва: фінансово-кредитне обслуговування, страхові послуги, інформаційне і бухгалтерське обслуговування.

За дослідженнями англійських економістів У. Очела і М. Вегнера зроблено висновок – інтернаціоналізація економіки на мікро-, мезо- і макрорівні є причиною та наслідком переходу до нового послуго-інтенсивного типу економіки. Поняття «послуга» включає в себе комплекс різноманітних видів економічної діяльності людини.

Деякі спеціалісти вважають, що до послуг можна віднести все, що не пов'язане з видобуванням корисних копалин, промисловим і сільськогосподарським виробництвом. Саме так визначають послуги в західній статистиці національних рахунків. У ній послуги поділяються на споживчі (ресторани, готелі), соціальні (освіта, медична допомога), виробничі (інжиніринг, консультації, фінансові та кредитні послуги), розподільчі (торгівля, транспортні) .

Такий підхід звужує роль фінансових послуг у розвитку ринку. У 1997 році в Україні введено нову статистичну класифікацію видів економічної діяльності . У цій класифікації виділена фінансова діяльність (код 65), що включає фінансове посередництво, грошове посередництво, фінансовий лізинг, страхування (код 66), допоміжна діяльність у сфері фінансів та страхування (код 67), яка представлена значною кількістю фінансових послуг.

В економічному розумінні під послугами розуміють функції або операції, на які є попит і, відповідно, ціна, що встановлюється на відповідному ринку . Іноді послуги визначають як нематеріальні блага, однією із характерних рис яких є споживання на місці її надання.

Аналізуючи наведені підходи до визначення сутності поняття послуг, можна погодитись із твердженням О. Ланге , що послуги – це будь-які функції, пов'язані безпосередньо або опосередковано із задоволенням людських потреб, але безпосередньо не направлені на виробництво яких-небудь предметів.

Використовуючи останнє визначення щодо фінансових послуг, можна сказати, що вони виконують фінансові функції, пов'язані із задоволенням потреб суб'єктів ринку у виробництві та реалізації предмета їх діяльності.

Теоретичне обґрунтування ролі фінансового посередництва в економічному розвитку базується на ідеях А. Пігу про розподіл ризиків та Й. Шумпетера про фінансування інновацій. Ці теоретичні положення підтверджуються досвідом економічного розвитку ХХ ст., узагальненого в концепціях Р. Голдсміта про «фінансове поглиблення» як чинник економічного зростання та Р. Левіна про фінансовий фактор сприяння структурним зрушенням. Загальновизнано, що зростання доходів є об'єктивною передумовою розвитку та вдосконалення системи фінансового посередництва («фінансові інновації» Дж. Герлі). Разом з тим, «нова теорія фінансів» Дж. Штігліца доводить, що для реалізації позитивної ролі фінансового посередництва в економічному розвитку крім об'єктивних чинників велику роль відіграє державна політика, спрямована на захист інтересів інвесторів, забезпечення прозорості діяльності фінансових посередників, подолання бар'єрів «морального ризику» та «асиметричної інформації» на всіх етапах інвестиційного процесу.

Еволюція ідей про роль фінансового посередництва в економічному розвитку представлена на рис. 1.

Рис. 1. Обґрунтування ролі фінансового посередництва в економічному розвитку

Коротко сутність фінансового посередництва можна описати наступним чином. У секторі непрямого фінансування поряд з двома базовими суб'єктами, які умовно можна назвати кредитор-заощадник і позичальник-витратник, з'являється третій економічний суб'єкт, який є самостійним і рівноправним суб'єктом грошового ринку. Подібно до базових суб'єктів він формує власні зобов'язання та вимоги і на цій підставі емітує власні фінансові інструменти, які стають об'єктом торгівлі на грошовому ринку. Вказані суб'єкти називаються фінансовими посередниками, а їх діяльність з акумуляції вільного грошового капіталу та розміщення його серед позичальників-витратників називається фінансовим посередництвом.

Загальний вигляд взаємовідносин між базовими суб'єктами грошового ринку та фінансовими посередниками можна показано на рис. 2.

Рис. 2. Загальна схема фінансового посередництва

Фінансові посередники відіграють важливу роль у функціонуванні грошового ринку, а через нього – у розвитку ринкової економіки, їх економічне призначення полягає в забезпеченні базовим суб'єктам грошового ринку максимально сприятливих умов для їх успішного функціонування. Тобто функціонально фінансові посередники спрямовані не всередину фінансової сфери, не на самих себе, а зовні, на реальну економіку, на підвищення ефективності діяльності її суб'єктів.

Звичайно, теоретично можна уявити ситуацію, коли економічні суб'єкти – кредитори і позичальники – будують свої взаємовідносини прямо, не звертаючись до посередників. Проте організація таких відносин була б для них і суспільства набагато дорожчою, уповільненою, високоризикованою і незручною.

Конкретні переваги фінансового посередництва виявляються у такому:

1) можливості для кожного окремого кредитора оперативно розмістити вільні кошти в дохідні активи, а для позичальника – оперативно мобілізувати додаткові кошти, необхідні для вирішення виробничих чи споживчих завдань, і так само оперативно повернути їх на висхідні позиції. Для цього кредитору достатньо звернутися до будь-якого посередника і розмістити у нього свої кошти, поклавши їх ніби в загальний котел, а позичальнику достатньо звернутися туди ж і одержати їх у позичку, ніби взявши їх з цього котла. Шукати їм один одного зовсім не потрібно і навіть знати про існування один одного не обов'язково. Потрібний лише широкий розвиток мережі фінансових посередників;

2) скороченні витрат базових суб'єктів грошового ринку на формування вільних коштів, розміщенні їх у дохідні активи та запозиченні додаткових коштів. Це зумовлюється такими чинниками: кредитору і позичальнику не потрібно багато часу та зусиль витрачати на пошуки один одного (на рекламу, створення інформаційних систем тощо); не потрібно здійснювати складні оціночно-аналітичні заходи щодо потенціального клієнта, щоб визначити його надійність, платоспроможність. Цей клопіт і витрати бере на себе фінансовий посередник; не потрібно мати справу з великою кількістю дрібних кредиторів чи позичальників, на підтримання контактів з якими потрібні значні кошти, їх консолідованим представником на ринку є посередник, підтримання контактів з яким обійдеться значно дешевше.

Для забезпечення своєї діяльності фінансові посередники також витрачають значні кошти, і утримання цих посередників обходиться суспільству недешево. Проте завдяки великим обсягам виконуваних операцій, їх оптовому характеру, собівартість кожної окремої операції коштуватиме посередникам та суспільству значно дешевше, ніж якби вона виконувалась безпосередньо кредиторами та позичальниками;

3) послабленні фінансових ризиків для базових суб'єктів грошового ринку, оскільки значна частина їх перекладається на посередників. Це стає можливим завдяки широкій диверсифікації посередницької діяльності, створенню спеціальних систем страхування та захисту від фінансових ризиків;

4) збільшенні дохідності позичкових капіталів, особливо зосереджених у дрібних власників, завдяки зменшенню фінансових ризиків, скороченню витрат на здійснення фінансових операцій та відкриттю доступу до великого, високодохідного бізнесу. Це зумовлено тим, що посередники мають можливість сконцентрувати значну кількість невеликих заощаджень і спрямувати їх на фінансування великих, високодохідних операцій та проектів;

5) можливості урізноманітнити відносини між кредиторами і позичальниками наданням додаткових послуг, які беруть на себе посередники. Це, зокрема, страхування кредитора від різних ризиків, задоволення потреб у пенсійному забезпеченні, забезпеченні житлом, набутті права власності й управління певними об'єктами тощо. Фінансові посередники спеціалізуються на наданні таких послуг, у зв'язку з чим формується широке коло їх окремих видів: депозитних інституцій, страхових компаній, пенсійних фондів, інвестиційних і фінансових компаній, взаємних фондів тощо. У кожній країні цей перелік може бути різним, причому чим більше в країні розвинутий грошовий ринок, тим більшим буде ряд різноманітних фінансових посередників.

Оскільки базові суб'єкти грошового ринку переважно є суб'єктами реального сектора економіки (ділові підприємства та домашні господарства), то, створюючи для їх функціонування сприятливі умови, фінансові посередники позитивно впливають на кругооборот капіталу в процесі розширеного відтворення, розвиток виробництва, торгівлі, інших сфер економіки. Особливо важлива їх роль у переміщенні грошових заощаджень домашніх господарств в оборот ділових підприємств. Це зумовлено тим, що ці заощадження є найбільшим джерелом інвестицій в економіку, проте вони перебувають у величезної кількості власників, індивідуальні розміри їх невеликі, отже перерозподілити їх без посередників було б технічно неможливо.

2. Функції фінансового посередництва

Функції (від лат. Functio – виконання) фінансового посередництва як зовнішній прояв його властивостей у системі економічних відносин випливають з унікальної ролі, яку покликано виконувати фінансове посередництво в економічному розвитку. Як уже зазначалося, ця роль полягає в ефективнішому розміщенні капіталів індивідуальних інвесторів, що забезпечує економічний розвиток.

Виділимо основні функції фінансового посередництва:

1. Активізація механізмів трансформації заощаджень в інвестиції шляхом підвищення інвестиційної активності індивідуальних інвесторів. У рамках цієї функції фінансове посередництво виконує завдання забезпечення додаткового обсягу інвестицій у виробництво національного продукту.

2. Активізація процесів перерозподілу та мобільності капіталів. У рамках цієї функції фінансове посередництво виконує завдання піднесення якості інвестицій та сприяння структурним зрушенням в економіці шляхом переорієнтації потоків капіталу з традиційних у нові види економічної діяльності.

3. Зниження відсоткових ставок: розвиток системи фінансового посередництва сприяє розширенню пропозиції ресурсів на фінансових ринках, дедалі більша частка заощаджень надходить на ці ринки через фінансових посередників, що спричиняє зниження вартості залучення капіталів для реального сектора економіки. Зниження вартості залучення капіталів активізує попит на фінансові ресурси з боку реального сектора та стимулює інвестиційну діяльність.

4. Подолання бар'єрів невизначеності (асиметричної інформації та морального ризику), які утримують індивідуальних інвесторів від вкладення фінансових ресурсів у «первинні зобов'язання» – позики або цінні папери підприємств реального сектора. Фінансові посередники розміщують зобов'язання власного випуску, які вважаються менш ризикованими через прозорість діяльності та високий рівень оглядовості фінансових посередників, яка забезпечується встановленими державою нормами регулювання. У рамках цієї функції фінансові посередники забезпечують подолання психологічних бар'єрів, залучаючи не схильних до ризику інвесторів до інвестиційних процесів.

5. Професійний відбір об'єктів інвестування. Власники заощаджень не можуть і не знають, як ефективно розміщувати свої кошти. Для цього потрібно провести аналіз інформації про об'єкти інвестування (позичальників, емітентів тощо) на предмет потенційної прибутковості й ризику вкладання коштів та професійний відбір найпривабливіших об'єктів інвестування. Фінансові посередники, виконуючи цю функцію, нагромаджують і аналізують інформацію про потенційні об'єкти інвестування; нагромаджені інформаційні ресурси використовуються багаторазово, в результаті чого вартість обробки і аналізу інформації для кожного окремо взятого індивідуального інвестора наближається до нуля.

6. Економія на масштабах операцій. Фінансові посередники в міру зростання активів і зобов'язань отримують дедалі ширші можливості для скорочення витрат на здійснення операцій з фінансовими активами. Кожен окремо взятий інвестор у разі ведення ним операцій на фінансових ринках самостійно змушений зазнавати значних транзакційних витрат у процентному відношенні до отриманих доходів, які змушують його швидше утримуватися від такої діяльності, аніж займатися нею. Фінансове посередництво робить ці витрати для індивідуальних інвесторів несуттєвими по відношенню до отриманих доходів.

7. Диверсифікація активів та уникнення ризиків інвестування. Інвестування у велику кількість фінансових активів (надання кредитів великій кількості позичальників або придбання цінних паперів багатьох емітентів) забезпечує суттєве зниження ризиків інвестування для індивідуальних інвесторів. Реалізація функції диверсифікації активів забезпечує те, що ризик інвестування через фінансових посередників виявляється набагато нижчим, аніж ризики прямих інвестицій.

8. Моніторинг та управління ризиками інвестування здійснюється для розв'язання проблеми «асиметричної інформації» й «морального ризику» протягом періоду інвестування. Для окремо взятого індивідуального інвестора витрати на моніторинг об'єкта інвестування є фіксованими і настільки значними, що це унеможливлює виконання такої функції індивідуальними інвесторами самостійно. В міру нагромадження фінансовими посередниками інформації та вдосконалення процедур моніторингу граничні витрати на моніторинг у процесі інвестування скорочуються.

Крім виділених восьми функцій фінансового посередництва, які є основними, виділяють також інші. Серед них необхідно звернути увагу на функцію трансформації активів, яка полягає в тому, що фінансові посередники забезпечують перетворення неліквідних активів на ліквідні (наприклад, неліквідних довгострокових позик на ліквідні короткострокові депозити); активів з великими номіналами в активи з малими номіналами.

Як ілюстрацію наведемо момент з дитячої казки «Попелюшка», коли фея-хрещена перетворює гарбуза на карету, пацюків на коней, старе плаття на нове вбрання і т. ін. У даному випадку, гарбуз, пацюки і старе плаття – неліквіди, карета, коні й нове вбрання – більш ліквідні активи, а фея виступає як фінансовий посередник, що виконує свою дев'яту функцію J

Деякі економісти окремо виділяють функцію контролю за діяльністю позичальників (емітентів) аж до безпосередньої участі у створенні та управлінні підприємствами. Слід розуміти, що така функція контролю тісно переплітається з функцією моніторингу та управління ризиками. По суті, участь в управлінні підприємствами – це крайній вияв моніторингу, коли користувач інформації про об'єкт інвестування та розпорядник інвестованих коштів втілюється в одній особі. Така діяльність може проводитися фінансовими посередниками (наприклад, банками, інвестиційними фондами венчурного типу), проте є більшою мірою характерною для так званих холдингів.

Виконання наведених вище функцій фінансового посередництва як особливих процедур, притаманних виключно цьому виду економічної діяльності, є обов'язковим для фінансових посередників різного типу. Специфіка реалізації цих функцій фінансовими посередниками різного типу визначається певними законодавчими обмеженнями щодо окремих сторін їх діяльності (зокрема щодо формування інвестиційного портфеля, залучення коштів, участі в операціях на фондовому ринку). Крім того, окремі групи фінансових посередників виконують і додаткові специфічні, притаманні лише їм функції.

3. Структура фінансового ринку

Фінансовий ринок є механізмом, який забезпечує зведення покупців та продавців фінансових активів і сприяє обміну цими активами: фінансові ресурси обмінюються на фінансові інструменти, фінансові інструменти – на фінансові ресурси. Фінансовий ринок – це сукупність фінансових інститутів, які забезпечують ефективний перерозподіл фінансових ресурсів від донорів до рецепієнтів.

Сучасний фінансовий ринок є складним утворенням з надзвичайно багатою структурою. Як правило, вживаючи термін «фінансовий ринок» мають на увазі цілісну систему окремих ринків, на яких урівноважується попит на фінансові ресурси і їх пропозиція. Оскільки саме фінансові ресурси є тим «товаром», який обертається на фінансових ринках, в економічній літературі як синонім словосполучення «фінансовий ринок» іноді використовується термін «ринок фінансових ресурсів».

Втім, таке визначення є недостатньо повним, оскільки фінансовий ринко – це також сфера надання фінансових послуг. Сфера надання фінансових послуг може розглядатися як сукупність усіх фірм, що надають фінансові послуги. Або сфера надання фінансових послуг – об'єднання таких традиційних і сегментованих галузей промисловості, як банківська діяльність, цінні папери, страхування, нерухомість, кредит, фінанси. Крім того, у США сфера надання фінансових послуг включає нефінансові корпорації типу «General Motors», «Ford Motor Company», «Sears», «AT and T», «J.C. Penney», які зайняті у виробництві та наданні фінансових послуг.

Отже, структуру фінансового ринку можна уявити як інтегроване утворення, основними складовими якого є ринок позикових коштів та ринок інструментів власності. Для зображення структури фінансового ринку зручно скористатися схемою, наведеною на рис. 3.

Рис. 3. Структура фінансового ринку

Фінансові посередники, як правило, опосередковують пропозицію фінансових ресурсів з боку первинних донорів (або інвесторів) та пропозицію фінансових активів, здебільшого виражених у формі цінних паперів, з боку реципієнтів (емітентів цінних паперів).

Цей сегмент фінансового ринку, на якому здійснюється зустрічний рух грошових коштів і цінних паперів, називають ринком цінних паперів або фондовим ринком.

Яким чином співвідносяться основні складові фінансового ринку (ринок позикових коштів та ринок інструментів власності) з ринком цінних паперів? Для відповіді дамо коротку характеристику складовим фінансового ринку.

Ринок позикових коштів є тим механізмом, у рамках якого встановлюються взаємовідносини мі різноманітними особами, одні з яких мають потребу у фінансових ресурсах, а інші можуть їх надати, як правило, на певний термін за фіксовану плату.

За допомогою цього механізму здійснюється накопичення, рух, розподіл і перерозподіл позикового капіталу між окремими суб'єктами, сферами економіки, територіями. Водночас ринок позикових коштів – це синтез ринків різноманітних платіжних засобів. При цьому залучення коштів у рамках ринку позикових коштів можливе:

• шляхом укладання кредитної угоди (наприклад, між підприємством і кредитним інститутом);

• через випуск та розміщення боргових інструментів (такі операції, як правило, опосередковуються інвестиційними та аналогічними організаціями, які є професійними учасниками фондового ринку).

Відповідно, ринок позикових коштів поділяється на кредитний ринок (у складі якого виділяють ринок прямих кредитів і міжбанківський ринок) та ринок інструментів позики. Та частина ринку позикових коштів, у рамках якої руху фінансових ресурсів відповідає зустрічний рух інструментів позики, входить до складу ринку цінних паперів.

Ринок інструментів власності є механізмом, за допомогою якого підприємствами здійснюється залучення фінансових ресурсів інвесторів в обмін на корпоративні права.

Основним інструментом, за допомогою якого здійснюється таке залучення коштів, є акції. Можна стверджувати, що ринок інструментів власності практично цілком агрегований у ринко цінних паперів. Таким чином, фондовий ринок об'єднує частину ринку позикових коштів (а саме – ринок інструментів позики) та практично цілком ринок інструментів власності.

Слід відзначити, що межа між ринком інструментів позики та ринком інструментів власності є досить умовною. Як видно з визначень кожного з наведених сегментів фондового ринку, критерієм відмінності між ними є базові характеристики інструментів, що обертаються на відповідних ринках, які визначають умови залучення коштів інвесторів та виплати винагороди на їх користь. Проте в певних видів цінних паперів окремі зі згаданих характеристик можуть відповідати характеристикам боргових цінних паперів, а інші – пайових. Такі інструменти зазвичай іменують гібридними.

Розвиток економіки в останні десятиліття супроводжується якісними змінами структури фінансового ринку, його ускладненням. Наповненням новими інструментами, інститутами та послугами. Зокрема, дедалі більшого значення набуває така його складова як ринок похідних цінних паперів або деривативів, яка є третім суттєвим елементом ринку цінних паперів.

Поданий на рис. 3 схематичний зріз фінансового ринку характеризує його агреговану структуру. Кожна зі складових може бути сегментована по окремих сегментах. Наприклад, той самий ринок інструментів позики може бути поділений на ринок державних та ринок корпоративних боргових паперів, у свою чергу ринок державних цінних паперів – на ринок загальнодержавних і муніципальних паперів тощо.

Крім наведеної вище сегментації ринку цінних паперів, що здійснена за категоріями фінансових інструментів, які на ньому обертаються, важливим з погляду його характеристики як елемента фінансової середи є поділ цього ринку на первинний і вторинний, організований та неорганізований, а також за іншими ознаками (строками випуску фондових інструментів, категоріями емітентів, територіальним поширенням тощо).

4. Класифікація фінансових посередників

Особливої уваги заслуговує класифікація фінансового посередництва. Щодо цього питання нема єдиної точки зору ні у вітчизняній, ні в зарубіжній літературі. У вітчизняній літературі найпоширенішим є поділ фінансових посередників на дві групи:

• банки;

• небанківські фінансово-кредитні установи, які інколи називають ще спеціалізованими фінансово-кредитними установами, чи парабанками.

В американській літературі фінансових посередників заведено поділяти на три групи:

• депозитні інституції;

• договірні ощадні інституції;

• інвестиційні посередники.

Такий різнобій у класифікації фінансового посередництва зумовлюється двома обставинами: відсутністю однозначного трактування самого поняття "банк" та відсутністю загальновизнаних критеріїв класифікації всіх посередників. В європейському законодавстві банк трактується значно ширше, ніж в американському. Тому деякі з інституцій, які за європейським законодавством належать до спеціалізованих банків, наприклад інвестиційні банки, за американським законодавством не є такими і в літературі їх відносять до спеціалізованих небанківських інституцій (інвестиційних посередників).

Тому більш правомірним є класифікація всіх фінансових посередників за одним критерієм – участю їх у формуванні пропозиції грошей. За цим критерієм вони поділяються на:

• банки, які через грошово-кредитний мультиплікатор здатні впливати на пропозицію грошей;

• небанківські фінансові посередники (фінансово-кредитні установи), які такої здатності не мають.

Усередині кожної з цих груп посередники можуть класифікуватися на види за іншими критеріями. На рис. 4 показаний розподіл фінансових посередників за функціональною класифікацією. Проте, їх можна розділити й за іншими ознаками:

1. За юридичним статусом фінансові посередники діляться на юридичних і фізичних осіб.

2. За територіальною ознакою бувають місцеві, регіональні, державні, міжнародні фінансові посередники.

3. За організаційною формою – акціонерні товариства (закриті й відкриті), товариства з обмеженою відповідальністю, приватні підприємства, спеціалізовані відділи або філії інших підприємств тощо.

4. За відповідністю чинному законодавству – легальні (фінансові посередники, що зареєстровані і діють в рамках існуючого законодавства), напівлегальні (підприємства, які зареєстровані згідно до чинного законодавства, але виконують певні операції, цим законодавством не передбачені) і нелегальні (фірми і особи, що здійснюють посередницьку діяльність поза законом).

Рис. 4. Класифікація фінансових посередників за функціональною ознакою

5. За типом винагороди – фінансові посередники, що одержують дохід у вигляді різниці відсотків на вхідні й вихідні фінансові потоки (або різниці курсів цінних паперів, валют тощо), та фінансові посередники, які працюють за фіксовану винагороду (наприклад, у вигляді комісійних).

6. За типом спілкування з клієнтами – фінансові посередники, що взаємодіють безпосередньо особисто з клієнтом (так би мовити, в режимі «оффлайн»), та фінансові посередники, які спілкуються з клієнтурою за допомогою електронних засобів зв'язку (Інтернет, мобільний і телебанкінг, Інтернет-трейдинг, онлайн-брокери, он лайн-консультанти тощо).

7. Інше.

	Бланк И.А. Основы инвестиционного менеджмента. – К.: Эльга-Н, Ника-Центр. – Т.1. – 2001. – 536 с. (Раздел 2, Глава 5, §5.3-5.4)
	Зимовець В.В., Зубик С.П., Фінансове посередництво: Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2004. – 288 с. (Розділ 1, §1.1-1.2; Розділ 2, §2.1.2)
	Ходаківська В.П., Данілов О.Д. Ринок фінансових послуг: Навчальний посібник. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. – 501 с. (Тема 4, §4.1-4.3)
	Савлук М.І., Мороз А.М., Пуховкіна М.Ф. Гроші та кредит: Підруч. – 3.вид., перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2002. – 598с. (Розділ 10, §10.1)

Тема 2. Математичний апарат і методичний інструментарій діяльності фінансових посередників

(для самостійного вивчення студентами)

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

2.1. Час як фактор у фінансових розрахунках

2.2. Види потоків платежів та їх основні параметри

2.3. Методи урахування податків і інфляції

2.4. Криві доходності інвестицій

Після вивчення теми студент зможе:

• сформулювати принципи врахування часу як фактору

• перелічити основні види потоків платежів

• пояснити способи врахування податків та інфляції в розрахунках

• побудувати криву доходності інвестицій

У процесі своєї діяльності фінансовий посередник може отримувати доходи від приросту курсової вартості цінних паперів, доходи від продажу акцій та облігацій, дивідендні доходи, відсоткові доходи, інші премії і доходи тощо. Таким чином, дохід фінансового посередника знаходиться у залежності від грошових потоків (cash-flows), пов'язаних із володінням фінансовими активами та комерційної діяльністю з ними. У даній темі до Вашої уваги пропонується математичний апарат і методичний інструментарій для оцінки та управління цими грошовими потоками.

Оскільки викладений нижче матеріал багато в чому перекликається і є повторенням матеріалу, вже засвоєного студентами під час вивчення попередніх дисциплін (таких як «Математика для економістів», «Економетрія», «Інвестування», «Фінанси», «Інвестиційний менеджмент», «Фінансовий менеджмент» тощо), дана тема не розглядається під час лекційного заняття, а виноситься для самостійної роботи студентів.

1. Час як фактор у фінансових розрахунках

У практичних фінансових операціях суми грошей поза залежністю від їх призначення або походження так чи інакше, але обов'язково, пов'язуються з конкретними моментами або періодами часу. Для цього в контрактах фіксуються відповідні строки, дати, періодичність виплат. Поза часом немає грошей. Фактор часу, особливо у довгострокових операціях, грає не меншу, а іноді навіть більшу роль, ніж розміри грошових сум. Необхідність урахування часового фактора витікає з сутності фінансування, кредитування й інвестування та виражається в принципі нерівноцінності грошей, які відносяться до різних моментів часу (time-value of money), або в іншому формулюванні – принципі зміни цінності грошей у часі. Інтуїтивно зрозуміло, що 1000 гривень, одержаних через 5 років, не рівноцінні тій самій сумі, яка надійшла сьогодні, навіть, якщо не приймати до уваги інфляцію і ризик їх неодержання. Тут, мабуть, доцільним є відомий афоризм «Час – гроші».

Відмічена нерівноцінність двох однакових за абсолютною величиною різночасових сум пов'язана передусім з тим, що наявні сьогодні гроші можуть бути інвестовані і принести дохід у майбутньому. Одержаний дохід у свою чергу ре інвестується і т.д. Якщо сьогоднішні гроші, в силу сказаного, цінніші за майбутні, то, відповідно, майбутні надходження менш цінні, аніж більш близькі при рівних їм сумах.

Наведемо ілюстрацію. У свій час газети повідомляли, що американська компанія «Юніон Карбайд», на хімічному заводі якої в Індії відбулась велика аварія, запропонувала в якості компенсації постраждалим виплатити на протязі 35 років 200 млн. дол. (індійська сторона відхилила цю пропозицію). Скористаємось цими даними для демонстрації фактору часу. Визначимо суму коштів, яку необхідно покласти до банку, скажімо, під 10% річних для того, щоб повністю забезпечити послідовну сплату 200 млн. дол.. Виявляється, для цього достатньо виділити лише 57, 5 млн. дол.. Інакше кажучи, 57,5 млн. дол., сплачених сьогодні, еквівалентні 200 млн. дол., які б погашалися щомісяця в рівних частках на протязі 35 років.

Вплив фактора часу багатократно посилюється, як ми знаємо з власного життєвого досвіду, в період інфляції. Цей фактор часто лежить в основі явного або прихованого шахрайства та недобросовісності. Достатньо у зв'язку з цим нагадати про випадки, коли «продавець» отримував гроші в якості передоплати за товар, який він і не збирався поставити. Знецінені гроші через деякий термін повертались покупцеві.

Очевидним наслідком принципу зміни цінності грошей у часі є неправомірність сумування грошових величин, що відносяться до різних моментів часу, особливо при прийнятті рішень фінансового порядку. Неправомірне також і безпосереднє порівняння різночасових грошових величин. Їх порівняння припустиме тільки при приведенні таких сум до одного моменту часу.

Не менш важливим в фінансовому менеджменті є принцип фінансової еквівалентності. Під останнім розуміють рівність фінансових зобов'язань сторін, що беруть участь в операції. Принцип еквівалентності дозволяє змінювати умови контрактів без порушення прийнятих зобов'язань (тому в старій фінансовій літературі цей принцип називався умовою необразливості). Згідно до нього можна змінювати рівень відсоткових ставок, їх вид, терміни виконання зобов'язань, розподіл платежів у часі і т. ін., не порушуючи взаємної відповідальності.

Обидва вказані вище принципи не можуть бути реалізовані без того чи іншого способу нарощення відсотків або дисконтування із застосуванням певного виду відсоткової ставки.

2. Види потоків платежів та їх основні параметри

Будь-яка фінансово-кредитна операція, інвестиційний проект або комерційна угода передбачають наявність ряду умов їх виконання, з якими погоджуються сторони, що приймають участь. До таких умов відносяться наступні кількісні дані: грошові суми, часові параметри, відсоткові ставки тощо. Кожна з перерахованих характеристик може бути представлена найрізноманітнішим чином. Наприклад, платежі можуть бути одноразовими або в розстрочку, постійними або змінними у часі. Існує близько десяти видів відсоткових ставок і методів нарахування відсотків. Час встановлюється у вигляді фіксованих термінів платежів, інтервалів надходження доходів, моментів погашення заборгованості та ін. У рамках однієї операції перераховані показники утворюють певну взаємопов'язану систему, підпорядковану відповідній логіці. У зв'язку з множинністю параметрів такої системи кінцеві конкретні результати часто неочевидні. Більш того, зміна значення навіть однієї величини в системі у більшій або меншій мірі відіб'ється на результатах відповідної операції. Це зумовлює той факт, що подібні системи можуть і повинні бути об'єктом застосування кількісного фінансово-управлінського аналізу.

Кількісний фінансовий аналіз застосовується як в умовах визначеності, так і невизначеності. У першому випадку передбачається, що дані для аналізу завчасно відомі й фіксовані. Наприклад, при укладенні звичайного договору комерційної концесії можуть бути однозначно оговорені всі параметри. Аналіз помітно ускладнюється, коли доводиться враховувати невизначеність – динаміку грошового ринку (рівень відсоткової ставки, коливання валютного курсу), поведінку контрагента тощо.

У загальному вигляді під відсотковими грошима (interest) розуміють абсолютну величину доходу від надання коштів у борг у будь-якій формі: надання позики, продаж товару в кредит, розміщення грошей на депозитному рахунку, облік векселю, придбання цінних паперів, операції лізингу, факторингу, форфейтингу, концесії тощо. Якого б вигляду або походження не набували б відсотки, це завжди конкретний прояв такої економічної категорії як позиковий процент.

Рента описується наступними параметрами: член ренти (rent) – розмір окремого платежу, період ренти (rent period, payment period) – часовий інтервал між двома послідовними платежами, строк ренти (term) – час від початку першого періоду ренти до кінця останнього, відсоткова ставка.

За кількістю виплат членів ренти протягом року ренти поділяються на річні (виплата раз на рік) та p-строкові (p – кількість виплат на рік). При аналізі виробничих інвестицій іноді застосовують ренти з періодами, що перевищують рік. За кількістю разів нарахування відсотків протягом року розрізняють: ренти з щорічним нарахуванням, з нарахуванням m разів на рік, з неперервним нарахуванням. Моменти нарахування відсотків необов'язково співпадають з моментами виплат членів ренти. Однак розрахунки помітно спрощуються, якщо два вказаних моменти збігаються.

За ймовірністю виплат ренти поділяються на безспірні (certain) та умовні (contingent). Безспірні ренти підлягають безумовній сплаті; число членів такої ренти завчасно відоме. В свою чергу, сплата умовної ренти ставиться у залежність від настання певного випадку; число її членів завчасно невідоме. За кількістю членів розрізняють ренти з кінцевим числом членів, або обмежені ренти (їх термін завчасно обумовлено), та безкінечні, або вічні ренти (perpetuity). З вічною рентою стикаються на практиці в низці довгострокових операцій, коли передбачається, що період функціонування аналізованої системи або строк операції вельми тривалий і не оговорений конкретними датами. В якості вічної ренти іноді логічно розглядати й сплату роялті за більшістю концесійних угод і договорів типу ВОТ, з огляду на їх довгостроковий характер.

За співвідношенням початку строку ренти і деякого моменту часу, що попереджує початок ренти (наприклад, початок дії контракту або дата його укладення), ренти поділяють на негайні та відстрочені (deferred). Приклад відстроченої ренти: погашення боргу в розстрочку після пільгового періоду. Дуже важливою є відмінність за моментом сплати платежів у межах періоду ренти. Якщо платежі здійснюються наприкінці цих періодів, то відповідні ренти називають звичайними або постнумерандо; якщо платежі проводяться на початку періодів, їх відповідно називають пренумерандо. Іноді контракти передбачають платежі і надходження коштів у середині періодів.

Для нарахування відсотків можна застосовувати постійну базу нарахування та послідовно змінювану (прості і складні відсоткові ставки). Важливим є вибір принципу розрахунку відсоткових коштів: від сучасного до майбутнього і, навпаки, від майбутнього до сучасного (ставки нарощування і дисконтні ставки). У фінансовій літературі відсотки, одержані за ставкою нарощування, прийнято називати декурсивними, за обліковою ставкою – антисипативними. Ставки можна також розділити на фіксовані та плаваючі (floating).

У практичних розрахунках застосовують, так звані, дискретні відсотки, тобто відсотки, що нараховуються за фіксовані інтервали часу (рік, півріччя і т.п.). Інакше кажучи, час розглядається як дискретна змінна. В деяких випадках – у доказах і аналітичних фінансових розрахунках, пов'язаних з процесами, котрі можна розглядати як неперервні, у загальних теоретичних розробках і значно рідше на практиці – виникає необхідність у застосуванні неперервних відсотків (continuous interest), коли нарощування або дисконтування проводиться безперервно, за безкінечно малі проміжки часу.

У переважній кількості практичних випадків аналіз потоку платежів передбачає розрахунок однієї з двох узагальнюючих характеристик: нарощеної суми або сучасної вартості потоку. Нарощена сума (amount of cash flows) – сума всіх членів потоку платежів із нарахованими на них до кінця строку відсотками. Під сучасною вартістю потоку платежів (present value of cash flows) розуміють суму всіх його членів, дисконтова них на початок строку ренти або деяких попередній момент часу. (В старій російській фінансовій літературі аналогічний за змістом показник називався справжньою ціною платежів.)

Нарощена сума може представляти собою загальну суму накопленої заборгованості до кінця терміну, кінцевий об'єм інвестицій, накоплений грошовий резерв і т. ін.. У свою чергу, сучасна вартість характеризує приведені до початку здійснення проекту інвестиційні витрати, сумарний капіталізований дохід або чистий приведений прибуток від реалізації проекту тощо.

Як було показано вище, фінансова рента описується набором основних параметрів: R – член ренти, n – строк дії угоди, і – відсоткова ставка, – та додатковими параметрами p, m. Однак, при розробці контрактів і умов операції можуть виникнути випадки, коли задається одна з двох узагальнюючих характеристик: S – нарощена сума грошових потоків (сума в кінці строку), або A – сучасна вартість майбутніх потоків коштів, – і необхідно розрахувати значення невідомого параметру.

Розглянемо загальну постановку задачі. Припустимо, є ряд платежів R_t, які сплачуються через час n_t після деякого початкового моменту. Загальний строк виплат – п років. Необхідно визначити нарощену на кінець строку потоку платежів суму. Якщо відсотки нараховуються раз на рік за складною ставкою і, то, позначивши величину, яку шукаємо, через S, одержимо:

(2.1)

Сучасну вартість такого потоку також знаходимо прямим рахунком як суму дисконтова них платежів:

(2.2)

де – дисконтний множник за ставкою і.

Також поширеною задачею є визначення розміру члена ренти. Якщо рента річна, постнумерандо, з щорічним нарахуванням відсотків, то:

(2.3)	де – коефіцієнт нарощування ренти, який описується формулою:
(2.4)

Не науч

Нехай тепер умовами договору задано сучасну вартість ренти. Якщо рента річна (m=1), то випливає, що:

(2.5)	де – коефіцієнт приведення ренти, який можна описати як:
(2.6)
		Відомо, що принц Чарльз при розлученні з Діаною сплатив останній 17 млн. ф. ст.. Як повідомляли, ця сума було визначена у розрахунку на те, що принцеса проживе ще 50 років (нажаль, це не збулось). Вказану суму можна розглядати як сучасну вартість постійної ренти. Визначимо розмір члена цієї ренти за умови, що відсоткова ставка дорівнює 10%, а виплати проводяться щомісячно. За умовами задачі, А = 17000 тис. ф. ст., n = 50, р = 12, і = 10%. Для ренти постнумерандо зі вказаними параметрами можна записати наступну рівність: Звідси щомісячна виплата складає тис. ф. ст.

Дещо іншого вигляду набудуть вказані залежності, якщо розглядати „вічну ренту”, під якою розуміють ряд платежів, кількість яких не обмежено – теоретично вона сплачується на протязі нескінченної кількості років. На практиці іноді стикаються з випадками, коли є сенс удатися до такої абстракції, наприклад, якщо припущено, що строк потоку платежів дуже великий і конкретно не оговорений. Очевидно, що нарощена вартість вічної ренти дорівнює нескінченно великій величині. На перший погляд видається нонсенсом і визначення сучасної вартості такої ренти. Однак сучасна вартість вічної ренти є кінцевою величиною.

При n→∞ лімітом для коефіцієнта приведення є величина:

(2.7)

Звідси для вічної ренти сучасна вартість залежить тільки від розміру члена ренти і відсоткової ставки. З (2.7) випливає:

(2.8)

Нехай необхідно викупити вічну ренту, член якої рівний 5 млн. грн., що сплачуються в кінці кожного півріччя. Капіталізована вартість такої ренти за умови, що для її визначення застосовано річну ставку 25%, складе:

млн. грн..

При розробці умов контракту іноді виникає необхідність у визначенні строку ренти, і, відповідно, кількості членів ренти. Визначено наступні формули для розрахунку строку постійних рент:

Таблиця 1.

Порядок розрахунку термінів постійних рент постнумерандо

Число пла-тежів	Число нара-хувань		Вихідні параметри
Число пла-тежів	Число нара-хувань		S	A
p=1	m=1
p=1	m>1
p>1	m=1
	m=p
	m≠p
		Який необхідний строк для накоплення 100 млн. грн., за умови, що щомісяця вноситься по 1 млн. грн., а на накопичення нараховуються відсотки за ставкою 25% річних? Маємо р = 12, і = 25%. Отже: роки

В аналізі виробничих фінансових проектів іноді зустрічаються ренти, члени яких сплачуються з інтервалами, що перевищують рік. Визначимо нарощену суму і сучасну вартість таких рент.

Нехай r – часовий інтервал між двома членами ренти, відсотки нараховуються раз на рік. В цьому випадку сучасна вартість першого платежу складе на початок ренти величину Tv^r, другого – Tv²^r, останнього – Tv^п, де Т – величина члена ренти, п – строк ренти, кратний r. Послідовність дисконтованих платежів представляє собою геометричну прогресію з першим членом Tv^r, знаменником v^r і кількістю членів п/р. Сума членів такої прогресії за умови, що Т = 1, дорівнює:

(2.9)

Звісно, вказане у формулі співвідношення коефіцієнтів приведення і нарощення можна використовувати у випадках, коли r – ціла кількість років.

Порівнюються два варіанти будівництва деякого об'єкта. Перший потребує разових вкладень у сумі 6 млн. грн. і капітального ремонту вартістю 0,8 млн. грн. кожні 5 років. Для другого витрати на створення рівні 7 млн. грн., на капітальний ремонт – 0,4 млн. грн. кожні 10 років. Часовий горизонт, що враховується у розрахунку, – 50 років.

Капіталізована сума витрат за умови, що і = 10%, оцінюється для кожного варіанта у наступних розмірах:

млн. грн.,

млн. грн..

Таким чином, у фінансовому відношенні варіанти виявляються рівноцінними при прийнятому рівні відсоткової ставки. Чим ставка вища, тим менше впливають на результат витрати на ремонт. Так, якщо порівняння проводиться за ставкою 20%, то одержимо А₁ = 6,39; А₂ = 7,05.

3. Методи урахування податків і інфляції

У розглянутих вище методах визначення нарощеної суми не враховувались такі важливі моменти як податки й інфляція. Розглянемо цю проблему.

У ряді країн одержані (юридичними, а іноді й фізичними особами) відсотки обкладаються податком, що, природно, зменшує реальну нарощену суму і доходність операції.

Позначимо нарощену суму до сплати податків через S, а з урахуванням їх сплати як S^/. Нехай ставка податку на відсотки дорівнює g, а загальна сума податку G.

При нарахуванні простих відсотків за весь рік знаходимо:

(2.10)

Таким чином урахування податку при визначенні нарощеної суми зводиться до відповідного скорочення відсоткової ставки – замість ставки і фактично застосовується ставка . Розмір податку пропорційний строку. Перейдемо до довгострокових операцій зі складними відсотками:

(2.11)

Нехай ставка податку на відсотки дорівнює 10%. Відсоткова ставка – 30% річних, строк нарахування відсотків – 3 роки. Першочергова сума позики 1000 тис. грн.. Визначимо розміри податку при нарахуванні простих і складних відсотків.

При нарахуванні простих відсотків одержимо наступні показники:

1900 тис. грн. без сплати податку,

S^/ = 1000(1+3(1-0,1)0,3) = 1810 тис. грн. з урахуванням сплати податку.

Нарахуємо тепер складні відсотки:

2197 тис. грн. без сплати податку,

S^/ = 1000((1-0,1)(1+0,3)³+0,1) = 2077,3 тис. рн.. з урахуванням сплати податку.

У розглянутих вище методах нарощення всі грошові величини вимірювались за номіналом. Інакше кажучи, не приймалось до уваги зниження реальної купівельної спроможності грошей за період, який охоплює операція. Однак у сучасних умовах інфляція у грошових відносинах відіграє помітну роль, і без її урахування кінцеві результати часто представляють собою умовну величину.

Інфляцію необхідно враховувати по крайній мірі в двох випадках: при розрахунку нарощеної суми грошей і при зміні реальної ефективності (доходності) фінансової операції.

Неважко зв'язати індекс цін і темп інфляції. Під темпом інфляції h розуміють відносний приріст цін за період (звичайно він вимірюється у відсотках):

(2.12)

де – індекс цін.

Інфляція є ланцюговим процесом. Отже, індекс цін за декілька періодів рівний добутку ланцюгових індексів цін:

(2.13)

де – темп інфляції в періоді t.

Нехай тепер мова йде про майбутнє. Якщо h – постійний очікуваний (або прогнозований) темп інфляції за один період, то за п таких періодів отримаємо:

(2.14)

Грубою помилкою, яка, нажаль, зустрічається у вітчизняній практиці, є сумування темпів інфляції окремих періодів для одержання узагальнюючого показника інфляції за весь термін. Що, відмітимо, суттєво занижує величину одержаного показника.

Постійний темп інфляції на рівні 5% на місяць призводить до зростання цін за рік у розмірі 1,05¹²=1,796.

Таким чином, дійсний річний темп інфляції рівний 79,6%, а не 60% як при сумуванні.

Продовжимо приклад. Нехай прирости цін за 3 місяці склали: 1,5; 1,2 та 0,5%.

Індекс цін за три місяці рівний 1,015*1,012*1,005=1,0323.

Темп інфляції за три місяці – 3,23%.

Повернемось до проблеми знецінення грошей при їх нарощенні. Якщо нарощення відбувається за простою ставкою, то нарощена сума з урахуванням купівельної спроможності рівна:

(2.15)

Як бачимо, збільшення нарощеної суми з урахуванням її інфляційного знецінення має місце лише коли .

На суму 1,5 млн. грн. на протязі трьох місяців нараховуються прості відсотки за ставкою 28% річних, нарощена сума, отже, рівна 1,605 млн. грн.. Щомісячна інфляція характеризується темпами 2,5; 2,0 і 1,8%.

Індекс цін рівний 1,025*1,02*1,018=1,06432.

З урахуванням знецінення нарощена сума складе: 1,605/1,06432=1,508 млн. грн..

Звернемось тепер до нарощення за складними відсотками. Нарощена сума з урахуванням інфляційного знецінення знаходиться як:

(2.16)

Очевидно, що при нарахуванні простих відсотків ставка, яка компенсує вплив інфляції, відповідає величині:

(2.17)

Ставку, що перевищує критичне значення і^/ (при нарахуванні складних відсотків i^/=h), називають позитивною ставкою відсотку.

Власники коштів, звісно, не можуть змиритись із їх інфляційним знеціненням і здійснюють різні спроби компенсації втрат.

Найбільш розповсюдженим є коригування ставки відсотку, за яким відбувається нарощення, тобто збільшення ставки на величину так званої інфляційної премії. Підсумкову величину можна назвати брутто-ставкою.

4. Криві доходності інвестицій

Як ми вже зазначали, відсоткова ставка є вимірником доходності фінансової операції. Її значення залежить від багатьох факторів. Для практика важливо уявити собі закономірність зміни величини доходності (або відсоткових ставок, що використовуються в однорідних за складом операціях), в залежності від деяких фундаментальних факторів. Імовірно, найбільш важливим з них є ризик неповернення вкладених коштів. Очевидно також, що подібного роду ризик суттєво залежить від строку позики. Так, при інших рівних умовах позика на 5 років більш ризикована, ніж, скажімо, на 2 роки. Компенсувати ризик власникові коштів може підвищення очікуваної доходності, договірної відсоткової ставки. Таким чином, залежність «доходність-ризик» приблизьмо можна охарактеризувати за допомогою залежності «доходність-строк», одержати яку для практичних цілей суттєво простіше.

Таку залежність, представлену у вигляді графіку, називають кривою доходності інвестицій (yield curve). На графіці по вертикалі відкладають доходність (Y), по горизонталі – строк (n). Якщо графік охоплює широкий діапазон строків (як короткострокові, так і довгострокові операції), що теж практикується, то для виміру строку застосовують логарифмічну шкалу.

Рис. 5. Приклади кривої доходності інвестицій

Криві доходності звичайно будують окремо для коротко-, середньо- та довгострокових операцій і однорідних фінансових інструментів. Значення доходності, що спостерігаються, звичайно знаходяться близько кривої або безпосередньо на ній. Конкретна крива доходності відповідає реальній ситуації, що склалася на фінансовому ринку, і характерна для короткого часового періоду. Зміна ситуації змінює форму кривої та її положення на графіку. У ряді західних періодичних фінансових видань регулярно наводяться такі криві.

Для нормальних економічних умов крива доходності інвестицій має форму кривої А: доходність тут зростає по мірі збільшення строку. Причому кожна наступна одиниця приросту строку дає все менше збільшення доходності. Таку криву називають позитивною, або нормальною кривою доходності. Нормальна форма кривої спостерігається в умовах, коли інвестори в своїй масі враховують такі фактори, як зростання невизначеності фінансових результатів (ризику) при збільшенні строку.

Крива доходності, близька до горизонтальної прямої (лінія Б), вказує на те, що інвестори не приймають до уваги або в малому ступені враховують ризик, пов'язаний зі строком.

Іноді зустрічаються «негативні» (В) і «згорблені» (Г) криві доходності інвестицій. Перша з названих кривих відповідає зменшенню доходності фінансового інструмента по мірі зростання строку (висока нестабільність ринку, очікування підвищення відсоткових ставок), друга – падінню доходності після деякого її зростання.

Існують декілька конкуруючих або, скоріше, доповнюючи теорій, що пояснюють закономірності «поведінки» кривих доходності. Зупинимося на двох з них: теорії ліквідності і теорії очікувань. Згідно з першою, зміни доходності пов'язуються зі збільшенням ризику ліквідності інвестицій у відносно короткі строки. Друга зі згаданих теорій стверджує, що форма кривої може розглядатись як узагальнена характеристика очікувань інвесторів, точніше, їх поведінки в поточний момент у зв'язку з очікуваннями змін відсоткових ставок у майбутньому. Однак інтерпретація форми кривої в цьому плані неоднозначна, та й не може бути іншою, оскільки доводиться приймати до уваги по крайній мірі дію двох факторів: ризик і очікування зміни ставок. Наприклад, позитивна крива може інтерпретуватись як вказівка на те, що інвестори очікують зростання ставок у майбутньому. Іноді ця ж форма кривої вважається симптомом відносної стабільності фінансового ринку.

Криві доходності одержали широке розповсюдження як інструмент аналізу, що допомагає при вирішення низки фінансових проблем, а саме, при порівнянні доходності декількох фінансових інструментів, коригуванні портфелю активів тощо.

	Четыркин Е.М. Финансовая математика: Ученик. – 4-е изд. – М.: Дело, 2004. – 400 с. (Главы 4-5, с. 66-126)
	Шарп Х.Ф., Александер Г. Дж., Бейли Дж.В. Инвестиции. – М.: Инфра-М, 1997. (Главы 5, 13)
	Тренев Н.Н. Управление финансами. – М.: Финансы и статистика, 1999. – 495 с.
	Cartledge P. Financial arithmetic. А practioners guide. Euromoney Books, 1993

Тема 3. Банк як суб'єкт фінансового посередництва

(Лекційне заняття №2)

Лекцію розраховано на 2 год.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

3.1. Роль банківської системи у сфері фінансових послуг

3.2. Функції сучасного комерційного банку

3.3. Класифікація комерційних банків за видами фінансових операцій

3.4. Моделі управління діяльністю банку як фінансового посередника

Після вивчення теми студент зможе:

• пояснити роль банків як фінансових посередників

• перелічити основні види комерційних банків за функціональною ознакою

• назвати основні операції сучасного банку

• здійснювати моделювання банківської діяльності у сфері фінансового посередництва

Виділення банків в окрему групу характерне для всіх наявних класифікацій фінансових посередників. Така одностайність базується на двох їхніх функціональних особливостях: по-перше, банки беруть участь у формуванні пропозиції грошей і мають можливість безпосередньо впливати на ринкову кон'юнктуру й економічне зростання, більше того, діяльність банків з пропозиції грошей багато в чому визначає становище всіх інших посередників на грошовому ринку. По-друге, банки мають можливість надавати економічним суб'єктам широкий асортимент різних послуг, тоді як інші посередники спеціалізуються на окремих фінансових операціях. Тому дослідженню діяльності комерційного банку як фінансового посередника доцільно присвятити окреме лекційне заняття.

Разом тим, діяльність банків була достатньо повно висвітлена під час вивчення студентами таких дисциплін як «Гроші і кредит», «Банківські операції», «Банківська діяльність», «Банківський менеджмент». Тому, аби уникнути повторів, у даній лекції ми опустимо деякі положення загальнотеоретичного характеру, і приділимо більше уваги саме посередницьким операціям комерційного банку (в основному, найбільш сучасним з них) та економіко-математичним моделям, які описують сутність банку як фінансового посередника.

1. Роль банківської системи у сфері фінансових послуг

Головною ланкою кредитної системи у будь-якій країні є банки, які здійснюють основну масу кредитних і фінансових операцій.

Під терміном «банк» розуміють установу, яка створена для залучення грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах повернення, платності і терміновості.

Основне завдання банку – здійснювати посередництво в переміщенні коштів від кредиторів до позичальників.

Банківська система – організаційна сукупність різних видів банків у їх взаємозв'язку, яка існує в тій чи іншій країні в цілком визначений історичний період.

Залежно від впорядкованості банків, відповідно до діючого банківського законодавства розрізняють два основних типи побудови банківської системи:

• однорівнева банківська система;

• дворівнева банківська система.

Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й центральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури. Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинених країн, а також для країн з тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.

Дворівнева банківська система, яка характерна для країн з ринковою економікою, складається з двох рівнів. Верхній рівень – центральні (емісійні) банки, які є банками в повному значенні цього слова лише для двох категорій клієнтів: банківських інститутів та урядових структур. Нижній рівень – комерційні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення.

Сьогодні в більшості країн світу функціонує дворівнева банківська система. За такою системою відносини між банками будуються в двох площинах: по вертикалі і по горизонталі. По вертикалі – це відносини підпорядкування між центральним банком, як керівним органом усієї банківської системи, і комерційними банками. По горизонталі – це відносини рівноправного партнерства та конкуренції між комерційними банками.

Як відомо, в Україні закладено основи класичної дворівневої банківської системи, яка включає: Верхній рівень – Національний банк України як центральний банк країни, головний банківський інститут, який є емісійним центром держави і відповідає за управління всією грошово-кредитною системою. Нижній рівень – мережа комерційних банків, які за умови здорової конкуренції покликані задовольнити населення країни і народне господарство щодо банківських послуг і створити для стабілізації та поступового піднесення національної економіки.

Центральним банкам, або банкам першого рівня, притаманні функції резервної системи:

• емісія кредитних грошей і контроль за грошовим обігом у країні, кредитно-розрахункове обслуговування інших кредитних інститутів, тобто виконання ролі "банку банків";

• кредитно-розрахункове обслуговування держави;

• реалізація грошово-кредитної політики і регулювання на цій основі економічних процесів.

Комерційні банки є багатофункціональними установами, що займаються практично всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов'язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів Банківська система в умовах ринку функціонує на основі певних умов.

Функції банківської системи:

1) Трансформаційна – зумовлена посередницькою місією банків. Мобілізуючи вільні кошти і передаючи їх різним суб'єктам, банки мають можливість їх трансформувати (змінювати) на різні строки, розміри, що зменшує фінансові ризики.

2) Функція створення грошей і регулювання грошової маси.

3) Функція забезпечення сталості банків та грошового ринку (стабілізаційна), яка проявляється:

• у прийнятті ряду законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх ланок банківської системи – від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків;

• у створенні дійового механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі.

Необхідність існування банківської системи визначається двома групами причин:

1) потребою здійснення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих банків Із загальносуспільними інтересами – забезпечення сталості грошей і стабільності роботи всіх банків;

2) забезпечення збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку і в кожному з його секторів. Банки при цьому повинні керуватися не тільки своїми комерційними інтересами, а й вимогами системи в цілому.

2. Функції сучасного комерційного банку

Що таке банк? Гостра суперечливість між функціональними можливостями банків як комерційних структур та правовою обмеженістю їх діяльності робить надзвичайно актуальним правильне визначення самого поняття "банк". Будь-яка двозначність в його тлумаченні може створити можливість для використання в комерційних цілях функціональних переваг банківської діяльності й уникнути законодавчого її обмеження.

Недоліком правового підходу до визначення сутності банку є відсутність у ньому економічних критеріїв віднесення тих чи інших посередницьких операцій до сфери банківської діяльності. Не зрозуміло, чому одні фінансові операції Закон дозволив банкам виконувати, а інші – не дозволив, чому небанківським посередникам закон дозволив виконувати деякі з дозволених банкам операцій, а інші – ні. Знайти відповідь на ці питання можливо лише на підставі економічного підходу до визначення сутності посередницьких операцій, які є виключною "вотчиною" банків. Це дасть можливість визначити економічну сутність самого банку.

Аналіз багатовікової світової історії банківської справи та механізму функціонування грошового ринку дає підстави віднести до банківської діяльності комплекс із трьох посередницьких операцій:

• приймати грошові вклади від клієнтів;

• надавати клієнтам позички і створювати нові платіжні засоби;

• здійснювати розрахунки між клієнтами.

Виконання цього комплексу операцій можна вважати визначальною економічною ознакою банку взагалі – як центрального, так і комерційного. Перелічені операції є базовими, вони створюють первинну (родову) сферу банківської діяльності. Це місце їх визначається самою природою грошового ринку.

Визначення сутності банку через базові його операції поширюється на всі види банків – як на комерційні, так і на центральні. Адже центральні банки приймають депозити, видають позички і здійснюють розрахунки, тільки мають справу не з господарюючими суб'єктами, а з самими банками. Проте цей факт не змінює ситуації по суті – центральний банк є банком банків і в цьому розумінні підпадає під вимоги базових банківських ознак. Якби це було не так, то вказані ознаки навряд чи були б достатніми для визначення сутності банку взагалі.

Будучи самостійними суб'єктами грошового ринку, банки виконують певні економічні функції, в яких конкретизується їх сутність та призначення. У літературі, на жаль, найчастіше функції банків ототожнюються з їх певними напрямами чи видами діяльності, а то й просто з окремими операціями. Такий підхід до визначення функцій банків не правомірний, оскільки функція банку – більш складне, глибоке явище, ніж операція. Вона характеризує банк як абстрактну економічну структуру з макроекономічних позицій, з позицій її місця в економічній системі взагалі і впливу на все економічне середовище, в якому банк функціонує. Функція – це те, що властиве кожному банку постійно, незалежно від того, які конкретні операції він виконує в даний момент. Операція ж характеризує певний вид роботи банку тільки в даний момент і стосовно лише окремого економічного суб'єкта, тобто на мікрорівні.

Враховуючи викладене вище, можна зробити висновок, що банки виконують такі функції:

• трансформаційну;

• емісійну.

Трансформаційна функція банків зумовлена посередницькою місією банків взагалі і їх особливим місцем серед фінансових посередників зокрема. Полягає вона в зміні (трансформації) таких якісних характеристик грошових потоків, що проходять через банки, як рівень ризикованості, строковість, обсяги та просторове спрямування.

У зв'язку з цим можна виділити такі напрями цієї функції:

• трансформація ризиків;

• трансформація строків;

• трансформація обсягів;

• просторова трансформація.

Трансформація ризиків полягає в тому, що банки, діяльність яких пов'язана з високим ризиком, вживаючи відповідних заходів, можуть звести ці ризики для своїх вкладників та акціонерів до мінімуму. До таких заходів належать: диверсифікація активних операцій, створення резервів, диференціація процентних ставок залежно від ризикованості кредитів, страхування депозитів тощо. Завдяки цим заходам банки беруть на себе переважну частину ризиків непогашення позичок.

Трансформація строків означає, що, мобілізуючи значні обсяги короткострокових коштів і постійно поповнюючи їх, банки одержують можливість деяку їх частину спрямовувати в довгострокові позички та інші довгострокові активи. Це вигідно не тільки банкам (вони одержують більш високий дохід), а й їхнім клієнтам. Позичальники одержують можливість профінансувати свої довгострокові проекти, а кредитори банків – одержати більший дохід за своїми вкладами в банках.

Трансформація обсягів капіталів виявляється в тому, що, мобілізуючи великі обсяги дрібних вкладів, банки дістають можливість акумулювати великі маси капіталу для реалізації масштабних проектів. Без банків ці кошти залишались би розпорошеними, використовувалися б з низькою віддачею чи взагалі не використовувалися.

Просторова трансформація означає, що банки можуть акумулювати ресурси з багатьох регіонів і навіть з інших країн і спрямувати на фінансування проектів одного регіону, однієї країни, одного об'єкта. Таким чином розсуваються географічні межі грошового ринку, він перетворюється у міжнародний і світовий, що полегшує балансування попиту і пропозиції на грошовому ринку в будь-якому місці світового ринку.

Емісійна функція банків полягає в тому, що тільки вони можуть створювати додаткові платіжні засоби і спрямовувати їх в оборот, збільшуючи пропозицію грошей, або ж вилучати їх з обороту, зменшуючи пропозицію грошей. Цю функцію виконує як центральний банк, емітуючи готівкові гроші, так і комерційні банки, емітуючи депозитні гроші через механізм грошово-кредитного мультиплікатора. Свої функції комерційні банки реалізують через виконання певного набору операцій. Перелік операцій, які може здійснювати сучасний комерційний банк, змінюється залежно від країни та виду банку. Коло операцій, що можуть виконувати найбільш універсальні банки, показано на рис. 6.

Рис. 6. Основні види операцій та послуг сучасного комерційного банку

Підсумовуючи викладене вища, можна стверджувати, що зміст діяльності будь-якого комерційного банку – це подвійний обмін фінансовими зобов'язаннями у вигляді різноманітних фінансових інструментів: депозитів, внесків, цінних паперів, кредитних угод тощо.

3. Класифікація комерційних банків за видами фінансових операцій

У широкому розумінні, комерційний банк – це будь-який банк, що функціонує на другому рівні банківської системи. Таке трактування комерційного банку характерне для української практики, в якій усі банки, крім центрального, називаються комерційними.

У вузькому розумінні комерційний банк – це банк, який виконує повний набір базових банківських операцій та єдиною метою має одержання максимального прибутку.

Так він характеризується у банківській практиці Німеччини, США та інших країн, у яких, поряд з групою комерційних банків, діє велика група інших банків другого рівня, що не є комерційними.

Сучасна класифікація комерційних банків може бути представлена у такому вигляді (див. табл. 2).

Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків:

• принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;

• принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.

Таблиця 2.

Загальна класифікація комерційних банків

Класифікаційні ознаки	Види комерційних банків
Порядок створення	Перепрофільовані, новостворені
Характер спеціалізації	Універсальні, спеціалізовані
Територія діяльності	Регіональні, республіканські, міжнародні
Розмір	Великі, середні, малі
Форма власності	Загальнодержавні, муніципальні, колективні (відкриті та закриті акціонерні товариства, холдинги, товариства з обмеженою відповідальністю, кооперативні), приватні, зі стопроцентною іноземною власністю, змішані
Функції і характер виконуваних операцій	Інвестиційні зберігання, депозитні, інноваційні, поштово-пенсійні, промислові, агропромислові, біржові, експортно-імпортні, лізингові, торговельні
Характер відносин	Банки-гаранти, банки-кореспонденти, уповноважені
Ступінь впливу	Монополісти, аутсайдери
Структура	Розгалужені, безфіліальні
Ступінь контролю	Контролюючі, контрольовані
Конкурентоспроможність	Конкурентоспроможні, неконкурентоспроможні
Фінансовий стан	Стійкі (стабільні), проблемні, кризові, банкрути

Незалежно від принципу, на який орієнтується банківське законодавство, комерційні банки в кожній країні істотно відрізняються набором операцій та послуг, що надаються. Одні з них виконують широке коло операцій, охоплюють багато секторів грошового ринку та галузей економіки. Такі банки прийнято називати універсальними. Інші банки виконують тільки окремі операції на ринку чи функціонують у вузькому секторі ринку, обслуговуючи окремі галузі економіки.

Такі банки називаються спеціалізованими. Спеціалізація може бути функціональною, коли банки зосереджуються переважно на виконанні окремих операцій, наприклад, іпотечних, інвестиційних тощо, та галузевою чи секторною, наприклад, ощадні, сільськогосподарські, інноваційні банки.

Іноді, щоб дізнатись про спеціалізацію банку, достатньо просто поглянути на його назву. Так наприклад, АБ «Кліринговий дім» робить основну ставку на розрахунково-касове обслуговування і переклад коштів, бізнес ВАТ «Кредитпромбанк» базується на кредитуванні підприємств промислового сектора, «Приватбанк» позиціонує себе передусім як лідера серед українських банків за кількістю приватних клієнтів і т. д. Іноді засновники банків, проявляють фантазію, і тоді розшифровка назв стає цікавішою: наприклад, однією з найважливіших послуг, які надає «Факторіал-банк» є факторинг, а АКБ «Порто-Франко» знаходиться в Одесі і традиційно кредитує моряків та співробітничає з крюінговими агенціями. Погляньте на список українських комерційних банків і спробуйте потренуватись у такій «фінансовій лінгвістиці».

Виходячи з досвіду західних країн, усі універсальні банки можна об'єднати в 3 групи: комерційні банки (у вузькому розумінні); ощадні банки; кооперативні банки. Відрізняються між собою ці групи банків правовою формою, набором клієнтури та цілями діяльності.

Другу групу універсальних банків утворюють ощадні інститути. У різних країнах вони по-різному називаються і класифікуються.

Ощадну справу в Україні здійснюють Ощадний банк України та інші комерційні банки. Отже, Ощадний банк України є спеціалізованим комерційним банком.

Керівництво Ощадним банком України здійснює Правління банку. Держава гарантує збереження вкладів і цінних паперів в Ощадному банку України та видача їх вкладникам за першою вимогою.

Спеціалізовані банки, на відміну від універсальних, функціонують на вузьких секторах грошового ринку чи займаються вузьким колом банківських операцій, де потрібні особливі технічні прийоми та спеціальні знання. Тому ця діяльність для універсальних банків виявляється невигідною, вони залишають відповідні ніші на грошовому ринку для спеціалізованих банків. Найчастіше спеціалізовані банки виникали в таких секторах ринку:

• споживчого кредиту;

• іпотечного кредиту;

• сільськогосподарського кредиту;

• залучення малих вкладів та обслуговування малого бізнесу;

• у зовнішньоекономічній діяльності;

• у сфері інвестування капіталу;

• у житловому будівництві тощо.

Іпотечні банки займаються довгостроковим кредитуванням житлового будівництва під заклад земельних ділянок (іпотеки), іншими довгостроковими позичками під заклад нерухомості.

Іпотека надає банку право переважного задоволення його вимог до боржника в межах вартості зареєстрованої застави. У випадку неплатоспроможності боржника задоволення вимог кредитора здійснюється з виручки від реалізованого майна. Ресурси іпотечного банку – власні накопичення й іпотечні облігації – довгострокові цінні папери, що випускаються під забезпечення нерухомим майном і приносять сталий відсоток.

Інвестиційні банки (компанії) займаються мобілізацією довгострокового позичкового капіталу шляхом випуску боргових зобов'язань та розміщенням його в цінні папери корпорацій та держави.

Інвестиційні банки виконують такі функції:

• емісія цінних паперів;

• погодження умов та видів позик (облігації, акції);

• випуск і розміщення цінних паперів, у тому числі за власний рахунок;

• гарантія емісії (зобов'язання купити нереалізовану частину випущених цінних паперів);

• надання звичайних і довготермінових кредитів інвесторам – покупцям цінних паперів;

• консультаційні послуги;

• організація банківських синдикатів, забезпечення вторинного ринку цінними паперами тощо.

За кордоном функції інвестиційних банків виконують як центральні, так і спеціалізовані банки.

При цьому інвестиційні банки виступають не просто посередниками між позичальниками та інвесторами, а в ролі гарантів емісій та організаторів ринку – вони купують та продають великі пакети акцій та облігацій за свій рахунок, надають кредити покупцям цінних паперів. Класичний тип інвестиційного банку притаманний США, де комерційним банкам заборонено займатися інвестиційною діяльністю (крім операцій з державними та муніципальними облігаціями).

Будівельні ощадні банки займаються довгостроковим кредитуванням житлового будівництва.

Банки підтримки створюються державою чи за участю держави для фінансування цільових програм, які вимагають особливої підтримки, наприклад, у сільському господарстві, реструктуризації промисловості, розвитку інфраструктури, сприяння житловому будівництву, відбудови зруйнованого господарства (війною, стихійними лихами тощо).

Серед спеціалізованих банків західних країн є група банків, які займаються дорученням (банки-гаранти).

Такі банки беруть на себе зобов'язання погашати за певних умов борги підприємств, що відкриває останнім доступ до банківських позичок. На жаль, в Україні такі банки поки що не створені.

Торгові банки – специфічна ланка англійської банківської системи.

Торгові банки здійснюють велику кількість різнобічних фінансових операцій. Серед них:

• розміщення нових випусків промислових акцій та облігацій (у тому числі з гарантією);

• фінансова консультація та розробка умов злиття та поглинання (у формі покупки контрольного пакету акцій, отриманні контролю в раді директорів, випуску нових акцій в обмін на старі);

• управління майном та портфелем цінних паперів;

• розрахунки за міжнародними операціями.

На ранніх стадіях розвитку банківської справи були розповсюджені приватні банкірські дома та партнерські фірми. Так, у Великобританії примітивні банківські функції виконували золотих справ майстри. Потрібно зазначити, що в банківських системах різних країн до сьогоднішнього дня збереглися приватні (не акціонерні) банки, капітал яких належить обмеженому колу осіб. Так, у Німеччині , в Швейцарії вони зайняті операціями в наданні позичок вибраній клієнтурі. Ці банки мають право не публікувати свої баланси.

4. Моделі управління діяльністю банку як фінансового посередника

Перераховані вище функції і операції, здійснювані банківськими установами, є свого роду базою для фундаментальної гіпотези, що пояснює причини існування банків. Згідно до неї, банки розглядаються як економічні інститути, що здійснюють трансформацію фінансових контрактів. Такий підхід одержав розвиток у працях таких відомих економістів як Бенстон, Сміт, Фама.

У рамках моделей, що розвивають мікроекономічну теорію банків як фінансових посередників, можна виділити три принципові напрями.

До першого можна віднести моделі, які трактують банки як пули (ємкості) ліквідності або коаліції депозиторів. Тут наголос робиться а розкриття ролі банківських установ у якості сукупних фондів, що забезпечують захист внесків своїх індивідуальних членів від випадкових ринкових коливань. Найпростіша модель, що ілюструє механізм роботи пулів ліквідності, була запропонована Брайантом.

Уявімо, що в умовній економіці існують банки, що можуть у момент часу t=0 приймати від клієнтів депозити. Таким чином, якщо в момент часу t=1 (при ранньому споживанні) клієнти можуть вимагати повернути С₁ одиниць депозиту, а в момент t=2, відповідно, С₂ одиниць, то на етапі t=1 для виконання своїх зобов'язань фінансовий посередник (банк) повинен буде зарезервувати одиниць акумульованих коштів, де π₁ – імовірність споживання продукту в момент часу t=1). Решта коштів можуть бути спрямовані на деякий тривалий (що завершується до моменту t=2) проект. Описана схема дозволяє реалізувати на практиці оптимальний розподіл продукту.

Таким чином, можна зробити висновок, що оптимальний розподіл продукту, який до того ж є гарантованим, досягається за допомогою фінансових інститутів (банків).

Другий напрям базується на концепції банків як коаліції власників інформації. Коротко її сутність може бути зведена до того, що у переважній більшості випадків підприємці, які пропонують проекти, що потребують фінансових вкладень, краще поінформовані про якість і перспективи цих проектів, аніж потенційні інвестори. Це породжує для останніх ситуацію несприятливого вибору. Основне теоретичне положення даної теорії, посягає в тому, що умови інформаційної асиметрії можуть спричиняти ефект економії за рахунок масштабу і створювати об'єктивну необхідність у діяльності фінансових посередників

У раках передумов, що визначають умови функціонування ринку з асиметричною інформацією (модель Ліланда-Пайна), видатки на одиницю капіталу спадають зі збільшенням розміру коаліції позичальників. Однак існують також інші підходи і моделі, що описують діяльність банків як суспільних об'єднань в умовах несприятливого вибору. Коротко зупинимось на них.

Відмітимо, що кожний агент ринку, який володіє певною приватною інформацією і бажає отримати через це дохід, стикається з двома принциповими проблемами. По-перше, якщо він намагається продати цю інформацію, то покупець не може бути впевнений у її достовірності. По-друге, дохід, одержаний від продажу інформації, може виявитись незначним у порівнянні з витратами на її одержання. У крайньому випадку, коли інформація є відкритою, дохід може виявитись нульовим. Таке явище одержало назву парадоксу Гроссмана-Стігліца. Кемпбел і Кракоу та Аллен вивчали цю проблему і сформулювали методи її рішення. У даному напрямку працювали також Рамакрішнан і Такор, Міллон, Гортон і Пеначі.

Нарешті, третій напрям пов'язаний з так званою теорією делегованого моніторингу. У загальному плані вона передбачає, що в умовах, коли спостерігається ефект зростання доходів від масштабу, індивідуальні позикодавці надають перевагу делегувати функції контролю (моніторингу) за поведінкою підприємців, у проекти яких вони здійснили інвестиції, спеціальним посередницьким фірмам, тобто банкам.

Очевидно, що діяльність з моніторингу позичальника може здійснюватись як безпосередньо інвестором, так і спеціальними фірмами, наприклад, рейтинговими агенціями, аналітичними або аудиторськими компаніями. Зокрема, в цій ролі можуть виступати й банки.

Схема, показана на рис. 7а, відповідає ситуації безпосереднього контролю інвесторів за своїми позичальниками. Не складно підрахувати, що загальні видатки на контроль при цьому будуть рівні , де К – витрати на проведення заходів з моніторингу (контролю за поведінкою позичальника). У тому випадку, якщо в системі існує фінансовий посередник (банк), то функції моніторингу можуть виконуватися ним (див. рис. 7б). У такому випадку загальні видатки на контроль рівні , тобто менші.


а) схема безпосереднього моніторингу з боку інвесторів	б) схема делегованого моніторингу через банк

Рис. 7. Моніторинг позичальників з боку інвесторів: а) безпосередній; б) через банк

Описана схема має назву моделі Даймонда. Ця модель також передбачає, що фірми, які виходять на певний кредитний ринок, з самого початку є неоднорідними. З точки зору результатів, одержаних на початковому періоді функціонування (t=0), усі фірми можуть бути розділені на «успішні» (ті, що зуміли реалізувати свій проект і одержати дохід) і «неуспішні». Незважаючи на свою простоту, дана модель дозволяє виявити деякі принципові якісні характеристики кредитного ринку:

• фірми з доброю репутацією можуть випускати боргові зобов'язання і отримувати, таким чином, прямі позики;

• «неуспішні» фірми змушені підтримувати більшу ставку, аніж фірми, що тільки-но виникли;

• проблеми недобросовісного управління можуть бути частково зменшені ефектом доброї репутації.

У рамках теорії делегованого моніторингу були розроблені й інші моделі діяльності банків, а саме: модель Хольмстрьома-Тіроля, модель Шарпа-Райана, модель Бхаттачарья-Кьєзи тощо.

Розглянемо також моделі, що описують дохід банку як фінансового посередника. Відомо, що банківський прибуток за вкладами розраховується, як різниця процентів, за якими банк розміщує вільні кошти, та процентів, які він сплачує вкладникові за користування ними, доданих на суму вкладу.

Наприклад, доходи та витрати фінансово-кредитної установи від зовнішньоекономічної діяльності включають в себе наступні параметри:

x доходи від здійснення міжнародних розрахункових операцій,

x доходи від здійснення кредитування міжнародних операцій,

x витрати на виплату відсотків по валютним депозитам,

x інші доходи та витрати (здійснення валютних операцій, операцій на міжнародному фондовому ринку, іноземні інвестиції, міжнародні лізингові, факторингові та форфейтингові операції, відкриття рахунків “Ностро” в іноземній валюті в українських та іноземних банках, наявність рахунків “Лоро” українських та іноземних банків, тощо).

Щоб краще проаналізувати результат банку від міжнародних валютних, кредитних та розрахункових операцій, треба виділити також фактори другого порядку, тобто ті, які здійснюють вплив на фактори першого порядку, наведені вище.

На витрати банку на сплату відсотків по валютних депозитах впливають, в основному, два фактори: середньомісячна ставка відсотку та місячна сума вкладень у іноземній валюті. Доходи банку від здійснення валютного кредитування залежать також від двох факторів: середньомісячної ставки відсотку по валютним кредитам та місячної суми кредитної заборгованості. Також два основних фактори мають вплив і на доходи від здійснення міжнародних розрахункових операцій: середньомісячний рівень комісійних за здійснення цих операцій та їхній обсяг.

Можна також прослідкувати, що фактори впливають один на інший. З'ясовано, що зростання ставки відсотку по валютним депозитам викликає збільшення суми вкладень у іноземній валюті, оскільки клієнти банку вкладають більше грошових коштів в надії отримати більший прибуток. З практики видно також, що підвищення ставки відсотку по валютним депозитам викликає й підвищення ставки по валютним кредитам, оскільки остання має перевищувати першу для того, аби банк працював у цій сфері прибутково.

Проте одночасно збільшення кредитного відсотку негативно впливає на суму виданих позик, оскільки клієнти починають шукати більш дешеві кредити в інших банківських закладах. Взаємозалежність між динамікою зміни ставки відсотку по валютних депозитах і суми вкладень населення в інвалюті показана на прикладі одного з українських комерційних банків на рис. 8.

Рис. 8 Динаміка зміни ставки відсотку по валютних депозитах і суми вкладень населення в інвалюті: графік з двома осями Y

До необхідної та бажаної інформації, якою має володіти керівництво банку, відносяться:

• рівняння та коефіцієнт кореляції між ставкою відсотку по валютним депозитам та сумою вкладів у іноземній валюті,

• рівняння та коефіцієнт кореляції між ставкою відсотку по валютним кредитам та сумою виданих кредитів у іноземній валюті,

• рівняння та коефіцієнт кореляції між ставкою комісійного відсотку за здійснення міжнародних розрахункових операцій та обсягом цих операцій,

• рівняння та коефіцієнт кореляції між курсами купівлі-продажу основних іноземних валют та прибутками банку від здійснення міжнародних розрахункових і валютних операцій,

• рекомендації Національного банку щодо відсоткової ставки по кредитах і депозитах,

• “валютний коридор”, встановлений Національним банком у даному періоді,

• дані маркетингового відділу щодо попиту на послуги банку у попередні періоди та прогнозні дані на наступний період,

• дані маркетингового відділу щодо загальної ситуації на ринку банківських послуг та щодо обсягів і вартості здійснення таких послуг конкуруючими банківськими структурами,

x проекти доходів та витрат, пов'язаних із міжнародними лізинговими, факторинговими та форфейтинговими операціями, та із участю, здійсненням чи одержанням іноземних інвестицій, тощо.

Володіючи вказаними вище даними, керівництво банку може планувати та прогнозувати прибутки від здійснення міжнародних розрахункових та валютних операцій на наступні періоди, а також встановлювати, у межах рекомендованих НБУ, відсоткові ставки на валютні кредити і депозити та курси іноземних валют, їх оптимальне співвідношення, задля оптимізації ефективності своєї діяльності у цьому напрямку, тобто задля одержання максимального прибутку при мінімальних витратах і підвищення попиту на свої послуги у цій сфері.

Тобто виникає наступна ситуація: коли обидві ставки більш низькі, банк видає більшу кількість кредитів, але в нього не вистачає валютних коштів для їх фінансування, оскільки сума валютних вкладень занизька. І навпаки, коли обидві ставки знаходяться на більш високому рівні, до банку надходить велика кількість валютних коштів, але вони перевищують потребу, оскільки банк видає меншу кількість кредитів. Отже, завжди банк має або надлишок коштів у іноземній валюті, або їх нестачу. Ситуація виправляється дуже легко шляхом купівлі або продажу необхідної кількості валюти. Таким чином, існує ще один важливий фактор впливу – валютний курс. Вплив усіх факторів на результат (прибуток) банку від здійснення валютно-кредитних і розрахункових операцій ілюструє рис.9.

Володіючи інформацією щодо кореляції вказаних факторів, керівництво банку може планувати та прогнозувати прибутки від здійснення міжнародних розрахункових та валютних операцій на наступні періоди, а також встановлювати, у межах рекомендованих НБУ, відсоткові ставки на валютні кредити і депозити та курси іноземних валют, їх оптимальне співвідношення, задля оптимізації ефективності своєї діяльності у цьому напрямку, тобто задля одержання максимального прибутку при мінімальних витратах і підвищення попиту на свої послуги у цій сфері.

Тепер, для того, щоб спрогнозувати прибутки банку від здійснення міжнародних валютних, кредитних та розрахункових операцій і встановити оптимальний порядок їх проведення (тобто визначити оптимальний рівень та співвідношення відсоткових та комісійних ставок, а також курсу валюти), необхідно скласти економіко-математичну модель на базі схеми, наведеної на рис.9.

Рис.9. Фактори прибутку від здійснення міжнародних розрахункових, кредитних та валютних операцій

(3.1)

де – загальний прибуток банку від здійснення міжнародних розрахункових, валютних та кредитних операцій;

– місячна сума витрат банку на виплату відсотків за валютними депозитами;

– місячна сума доходів банку від одержання відсотків за валютними кредитами;

– місячна сума доходів банку від одержання комісійного відсотку за проведення міжнародних розрахунків;

– місячна сума інших доходів та витрат банку за зовнішньоекономічними та валютними операціями.

(3.2)

де у₁ – місячна сума валютних вкладень,

(3.3)

де х₁– середньомісячна ставка відсотку за валютними депозитами (має знаходитися у межах від m₁ до n₁)

(3.4)

де у₂ – місячна сума валютних позик,

(3.5)

де х₂– середньомісячна ставка відсотку за валютними кредитами (знаходиться у межах від m₂до n₂).

(3.6)

де у₃ – місячна сума міжнародних розрахунків

(3.7)

де х₃ – середньомісячна комісійна ставка за проведення міжнародних розрахункових операцій (знаходиться у межах від m₃ до n₃)

(3.8)

де t – загальний прибуток банку від здійснення міжнародних розрахункових, валютних та кредитних операцій, розрахований на основі рівняння залежності від зміни валютного курсу.

(3.9)

при

при ,

де х₄ – курс купівлі іноземної валюти (знаходиться у межах від m₄до n₄гривень за 1 долар США); х₅ – курс продажу іноземної валюти (знаходиться у межах від m₅до n₅гривень за 1 долар США); a_i, b_i – параметри і-того рівняння кореляції, розраховані дослідним шляхом; m_i, n_i – мінімальна та максимальна межа коридору, рекомендованого НБУ по даній позиції.

Фундаментальною проблемою для банківської сфери є потенційне протиріччя між намаганням фінансових установ з метою залучення клієнтури сплачувати більш високі відсотки і зниженням їх надійності, до якого подібні дії можуть призвести. Одним із засобів рішення даної проблеми є впровадження оптимізаційної моделі, що врахує явні і приховані зв'язки між показниками.

	Конюховский П.В. Микроэкономическое моделирование банковской деятельности. – СПб.: Питер, 2001. – 224 с. (Глава 2)
	Зимовець В.В., Зубик С.П., Фінансове посередництво: Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2004. – 288 с. (Розділ 2, §2.6)
	Ходаківська В.П., Данілов О.Д. Ринок фінансових послуг: Навчальний посібник. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. – 501 с. (Тема 4, §4.4)
	Савлук М.І., Мороз А.М., Пуховкіна М.Ф. Гроші та кредит: Підруч. – 3.вид., перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2002. – 598с. (Розділ 10, §10.2-10.3)
	Рогальська Н.Г. Моделі оптимізації фінансової діяльності великих економічних систем з використанням кореляційного аналізу // Автоматика. Автоматизация. Электротехнические комплексы и системы. – 2005. – №2(16). – С. 183-190.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Биржевое дело: Учеб. / Под ред. В.А. Галанова, А.И. Басова. – М.: Финансы и статистика, 1998

2. Біржова діяльність: Навчальний посібник / Під ред. д.е.н. В.І. Крамаренко, д.е.н. Б.І. Холод. – К.: ЦУЛ, 2003. – 264 с.

3. Бланк И.А. Основы инвестиционного менеджмента. – К.: Эльга-Н, Ника-Центр. – Т.1. – 2001. – 536 с.

4. Бланк И.А. Торговый менеджмент. – К.: Украинско-финский институт менеджмента и бизнеса, 1997

5. Брейли Р., Майерс С. Принципы корпоративных финансов. – М.: Олимп-Бизнес, 1997.

6. Венецкий И.Г., Венецкая В.И. Основные математико-статистические понятия и формулы в экономическом анализе. – М.: Финансы и статистика, 1979.

7. Гречаний О. Беремо правильний курс: ринок фінансового консалтингу в Україні. // Консалтинг в Україні. – №2. – 2006.

8. Дудяк Р.П., Бугіль С.Я. Організація біржової діяльності: основи теорії і практикум: Навчальний посібник. 2-ге видання, доповнене. – Львів: "Новий світ-2000", "Магнолія плюс". – 2003. – 360 с.

9. Зимовець В.В., Зубик С.П., Фінансове посередництво: Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2004. – 288 с.

10. Кандинская О. Стратегический маркетинг и финансовое планирование // Маркетинг. – 2001. – №2. – С. 34-46.

11. Кандинская О.А. Управление финансовыми рисками: поиск оптимальной стратегии. – М.: Консалтбанкир, 2000. – 272 с.

12. Конюховский П.В. Микроэкономическое моделирование банковской деятельности. – СПб.: Питер, 2001. – 224 с.

13. Крапивенко Д. Конкуренти Пентагону. // Контракти. – №01 від 12.01.2004

14. Кушнір Т.Б. Економіка і організація біржової торгівлі: Навч. Посіб.: 2 вид., стереотипне. – Харків: Консул, 2004. – 216 с.

15. Лахтіонова Л.А. Фінансовий аналіз суб’єктів господарювання. Монографія. – К.: КНЕУ, 2001. – 387 с.

16. Маккензі В. Посібник Financial Times з аналізу та використання фінансової звітності: Пер. з англ. – К.: Наукова думка, 2003. – 283 с.

17. Матеріали CD-збірника «Урожай знань. Розвиток приватного бізнесу. 2004»

18. Новиков В. Бюро кредитних історій в Україні. // Юр.Газета. – №9. – 10 листопада 2003 р.

19. Первозванский А.А., Первозванская Т.Н. Финансовый рынок: Расчет и Риск. – М.: Инфра-М, 1994.

20. Рогальська Н.Г. Моделі оптимізації фінансової діяльності великих економічних систем з використанням кореляційного аналізу // Автоматика. Автоматизация. Электротехнические комплексы и системы. – 2005. – №2(16). – С. 183-190.

21. Рогальська Н.Г. Організація управління підприємством на основі комерційної концесії: Дис… канд. ек. Наук: 08.06.01. – Херсон, 2006. – 220 с.

22. Савлук М.І., Мороз А.М., Пуховкіна М.Ф. Гроші та кредит: Підруч. – 3.вид., перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2002. – 598с.

23. Тренев Н.Н. Управление финансами. – М.: Финансы и статистика, 1999. – 495 с.

24. Уолш К. Ключові фінансові показники. Аналіз та управління розвитком підприємства: Пер. з англ. – К.: Наукова думка, 2001. – 367 с.

25. Фабоцци Ф. Управление инвестициями: Пер. с англ. – М.: ИНФРА-М, 2000. – ХХVIII, 932 с.

26. Хейвуд Дж.Б. Аутсорсинг: в поисках конкурентных преимуществ.: Пер. с англ.. – М.: Издательский дом «Вильямс», 2002. – 176 с.

27. Ходаківська В.П., Данілов О.Д. Ринок фінансових послуг: Навчальний посібник. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. – 501 с.

28. Четыркин Е.М. Финансовая математика: Учебник. – 4-е изд. – М.: Дело, 2004. – 400 с.

29. Шарп Х.Ф., Александер Г. Дж., Бейли Дж.В. Инвестиции. – М.: Инфра-М, 1997. (Главы 5, 13)

30. Cartledge P. Financial arithmetic. А practioners guide. Euromoney Books, 1993

31. _http://candlestick.forekc.ru/

32. _http://chart.forekc.ru/

33. _http://forex.lviv.ua/

34. _http://ruforex.net/t

35. _http://tid.com.ua/

36. _http://www.advisers.ru

37. _http://www.analitika.ru/

38. _http://www.berator.ru

39. _http://www.bull-n-bear.ru/technic/

40. _http://www.forekc.ru/

41. _http://www.forexite.com

42. _http://www.forexpoiski.narod.ru/soveti.html

43. _http://www.fxcompas.com/

44. _http://www.fxo.ru/forum-2/messages/83979.html

45. _http://www.globalforex.com

46. _http://www.it2b.ru

47. _http://www.kontrakty.com.ua/ukr/gc/nomer/2001/03/03tema1.html

48. _http://www.stockportal.ru/main/school/

49. _http://www.teletrade.kiev.ua/study/?page=bk&part=6

Фінансове посередництво

ВСТУП

ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ "ФІНАНСОВЕ ПОСЕРЕДНИЦТВО"

Тема 1. Концептуальні основи діяльності фінансових посередників

1. Поняття фінансового посередництва

2. Функції фінансового посередництва

3. Структура фінансового ринку

4. Класифікація фінансових посередників

Тема 2. Математичний апарат і методичний інструментарій діяльності фінансових посередників

1. Час як фактор у фінансових розрахунках

2. Види потоків платежів та їх основні параметри

3. Методи урахування податків і інфляції

4. Криві доходності інвестицій

Тема 3. Банк як суб'єкт фінансового посередництва

1. Роль банківської системи у сфері фінансових послуг

2. Функції сучасного комерційного банку

3. Класифікація комерційних банків за видами фінансових операцій

4. Моделі управління діяльністю банку як фінансового посередника

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Читайте також

Медики + педагоги = держслужбовці?

Міністр розділить магістрів

Виставка «Освіта для дорослих людей: друга вища та МВА»